Vynnychenko/Chorna_Pantera

< ти, горенько яке з цим хлопцем. Ну, й скажіть на милість, що сталось з ним? І не злого ж серця. Господи милостивий. І от таке!.. РИТА. Нічого! Ми ще поміряємось. Я дитини не оддам за полотно! О, ні! Хоч би воно йому там було найгеніальніше. Це ще ми побачимо. Хай іде до своєї Сніжинки, коли не любить, а брехати собі не позволю. (Бере зі столу ніж і сильно встромляє його в стіл). ГАННА СЕМЕНІВНА. Та що ви, Ритонько?! Він вас не любить? РИТА (гордо). Ого>

Nechui-Levytskyi/Pomizh_vorohamy

< частувала й приймала усяким добром, — гукнула Антося. — Яким же добром ви мене приймали б? — спитав Леонід Семенович. — Поклала б перед вами зеленого латаття та сирого коропа, — жартувала Антося. — Ну це страва хоч і тривна, але така, що я її не сплоха перетравив би: трохи важка. Ще, борони боже, довелось би й заслабнуть на шлунок, — гукав Леонід Семенович. — І то горенько, що й доктора в ставку не знайшлося б, — сказала Ватя>

< Леонід Семенович. — Ви щасливі, що в вас є робота, та ще й наукова. А я й працювала б коло науки, та горенько, що дівочих курсів нема, — сказала Ватя. Це вона сказала так собі: вона не дуже любила науку; і хоч би ті курси й були, вона б на їх не пішла. — То можна й дома завести курси, коли ви любите науку, — сказав Леонід Семенович. — На який спосіб? — спитала Ватя. — Накупіть книжок, та більше наукових, та й вчіть їх потрошку>

Vynnychuk/Mistse_dlia_drakona

<, що з тобою щось не гаразд… Я б тобі під печеру й кісток понавозив, різних там черепів. А то в тебе як у білки в дуплі. Де ж таке видано? — Не буду я ні з ким битися. Не хочу. — От ти далі своєї. Горенько моє! А мені що — в петлю? — Чому в петлю? — Ну як? Тільки в петлю. Куди ж іще? Так мене зганьбити! Та що мене? Ціле князівство зганьбив. Люботин віднині у всіх на язиці буде… «Люботин? А-а, це там, де дракони як зайці?» Я собі уявляю, що мене чекає>

Nechui-Levytskyi/Na_Kozhumiakakh

<. Якби пак було, то й пристало б. Оленка. Та горенько, що нема. Євфросина. Та не держи-бо так близько коло рота: на золото не можна дихати, бо стемніє. Дай лишень сюди! (Бере й надіває на руку.) Оленка. Ой, як же на тобі блищить золото! Неначе на образі. Варвара. Як ти Євфросино, сьогодня розкішно вбрала голову! Оленка. Які в тебе, Євфросино, стали тепер великі коси. Як ви були бідніші, то в мене були довші коси, ніж>

Suchasnist/1963_N12_36

< до селянської дитини, що спить на широкій сільській печі взимку. Розбудж ена надмірним теплом, хоче вона злізти з печі, але в темряві незабаром боляче стукається лобом об сті- 12 СЕРГІЙ ДОМАЗАР ну. їх тільки три, але спантеличена першою невдачею, поверта- ється дитина в один бік, потім у другий і — горенько! — всюди та сама тверда стіна, об яку тільки набиваєш собі ґулі на лобі. В одчаї>

< про- дрався і білий верх моєї безкозирки просяк червоним соком. — Горенько мені з тобою, — бідкалася баба, — що скаже твій батько, як вернеться ввечорі? Іди ж скоро в хату, скинь усе з себе, нехай я поперу. Та вмийся! Я нашвидку вмився й убрався в свої старенькі довгі штани й линялу блакитну сорочку і подався, підскакуючи, до ставка. 44 СЕРГІЙ ДОМАЗАР До вечора було ще далеко>

Pashkovskyi_Yevhen/Bezodnia

< брати, моє побажання: підлатуйте справи подалі від державних турбот, дорогі брати, за світле майбутнє налийте соточку; застебнув єдиного ґудзика на плащі і почухав за вухом: дорогі брати, скиньтесь по сорок копійок, просандалюєте достобіса, а старому чотири пляшки знайди-н по електричках осінню, горенько сталося, дорогі брати! Авжеж, — піддакнув і ліг на бік Сава, — пристойно кметував той очкарик: ламай під дурника і матимеш приязнь людей>

<, зазимую тута; тобі тільки сніг сторожувати, дорікав голова; не скажи, голубе, зайців тра нагонити, гризуть анафемські кору, ох і гризуть; отож дід, сидячи на кротовині, простягав ноги, обдаровував спасівчанками, а криволапий, німий його цуцик ласував медовими сливами і, витягнувши писка, спльовував кісточки на лопух, сторож зітхав: голова мене сварить, колгоспники лають за недорід, цуценя скавчить, горенько мені, горе! діда судили за «врєдітєльство>

Suchasnist/1964_N01_37

< свого батька, коли я не міг любити його? Я намагався з усіх сил, принаймні в ці великопісні дні, але — горенько! — я не міг любити його. Як міг би я його любити? Не було в світі нікого іншого, в чиїй присутності я забував би про всяку радість і обертався б у задерев'янілого, затурканого бовдура, безмозку й безглузду живу річ, що навіть такі прості накази, як «подай!», «прийми!», «лий>

<, найгалодніший з них усіх тієї ночі, та — горенько! — не могло бути й наймен- шого гандлю зі мною. Я міг тільки облизуватися на вигляд усьо- го того добра. Сонному й голодному мені лишалося тільки штов- хатися поміж усім тим натовпом таких самих, як і я, сонних незадоволенців. Серед них був один, на якого я звернув особливу увагу. Він був молодий єврей, всього пару років старший>

Sophocles/Davnohretska_trahediia_zbirka

<, горенько, бездольний, тільки це, 1 вже нічого більше не скажу тобі. Провідник хору Едіпе, глянь, як мовчки вийшла з тугою Твоя дружина звідси. Та боюсь, проте, 1075 Щоб це мовчання бурею не вибухло. Е діп Хай вибухне, чим хоче. Знать повинен я, Відкіль мій рід, хоч би й який нікчемний він. Це їй — з жіночим марнолюбством — соромно, Що, мабуть, я низького був походження. 1080ІЯ — Долі син>

< Загибель славну перед тим оилакавши 1305 І сина другого, отож біди вона Тобі, дітоубивці, і накликала. Строфа 2 К р е о н т Горе, горе нам! Аж тремчу я ввесь. Хто б двосічний меч Прямо в груди ці устромив мені? 164 ш<> Горе, горенько нещасливому — Я нещастями скрізь оточений. Вісник другий Тебе сама небіжка звинувачує — В одній-бо і у другій смерті винен ти. К р е о н т>

Ukrainka/Zibrannia_tvoriv_u_12_tomakh_Tom_5

<, розходжується по хаті і розглядає, усміхаючись, свою статую. 59 Д ж е п н і (вбігає раптово) Ой горенько! Та де ж се Річард? Пробі! (Бачить індіанку.) Ти хто така? Ти тут чого? Індіанка мовчить, вороже дивиться на Дженні, притулившись до п'єдесталу статуї. (Дженні раптом глянула на статую.) Ах, так? То, значить, правда? Ти живеш у нього? (Люто наступає на індіанку.) Геть звідси, геть>

< ще буйніше запишає, а в мене щастя як тепер зов'яне, то вже не встане! Русалка Польова (ламає руки і хитається від горя, як од вітру колос) Ой горенько! косо моя! косо моя золотая! Ой лишенько! красо моя! красо моя молодая!.. Мавка Твоїй красі вік довгий не судився, на те вона зроста, щоб полягати. Даремне ти благаєш так мене,— не я, то інший хто її зожне. і Русалка Польова Глянь, моя>

Zahul_Dmytro/Poezii_zbirka

< шовкові трави, Кожна квітка ожиє; Щезне горенько лукаве, Чорне горенько моє. ОЙ піду ж я в чисте поле, Вкрите рожами надій; Там розвіється поволі Невимовний смуток мій ... 42 * * * На небо хмари налягли, Розсипались дощами, На землю море розлили Погоями-рію1ми. Літає смуток над селом, Під стріхи заглядає, Широким і тяжким крилом Віконця заслоняє. Холодний вітер на полях Дрібні квітки толочить, Селом розносить сум і страх>