Nechui-Levytskyi/Dva_braty

< знявся білий лебідь і піднявся вгору. На одному крилі блищало, як сонце, довге -перо й освітило увесь садок, і палац, і обох братів у хатині. — Бач, брате! Перо не дається тобі в руки, бо ти неправдою живеш: воно попече тобі не тільки тіло, а й душу, бо це не перо, а честь, сумління та правда. — Та душу нехай пече, аби тільки рук не пекло; я в душу нічого не почуваю, а тільки в шкуру. Але горенько моє, що воно пальці смалить! — сказав Юруш>

Konyskyi/V_den_sviatoi_voli

< у Мищенка. — Се такий панок був; хуторцем собі на одшибі жив. — Чого тебе туди носило? — Звісно, чого... — Кажи чого? признавайся! — Наче не знаєш... вилаяти треба було... — І вилаяв? — Виправ... — Лишенько-ж моє важке, горенько моє тяжке! — заголосила я, — мало тобі Лиски! мало хурдиґи!.. тепер тебе прямо в москалі!.. — Старий, не гожуся... — Ще й жартує. — В острозі згниєш... — Хоч-би й під острогом>

Myrnyi/Khoma_Borovyk

< стих найшов, щоб у карти пограти. На купанці кого не стріне — запрохує до себе. І горенько йому тяжке! Кого не спитає — тому ніколи, той уже одпроханий. Оце нас зграбастав. Викупатись як слід не дав, на свій щот сюди довіз. Пробі: у карти! Та от четвертого недостає. Мали вже оце публікацію у «Губернские ведомости» посилати, та рішили підождати вас, може, ви виручите, — жартував товариш прокурора, такий завжди голінний до жартів. Олімпіада Іванівна>

Dimarov_Anatolii/Na_koni_i_pid_konem

<, а ми крутимось біля столу, відпихаючи один одного. Уже встигли вимазатися в борошно, у Сергійка аж побіліло волосся, і мама жене нас геть: — Погуляли б, горенько мені з вами! Ну, чого лізете під руки? Хай уже він... А ти ж старший! Я тільки важко зітхаю: отак завжди. Як тільки мама примушує щось зробити чи докоряє за щось, обов'язково починає з осоружного: «Ти ж старший». Наче від того, що мені на три роки більше, ніж Сергійкові, не мушу ні бавитись>

< Соньчина мати надоює 2 літри... Хм... Послужлива уява поставила поруч Миколину корову і Соньчину козу. «Для молока з-під корови треба он яке відрище, а для кози й маленьке горнятко завелике буде...» І я виразно бачу два літри: один для молока з-під корови, другий — для молока з-під кози. І звичайно ж, той літр, що для корови, набагато більший, ніж той, що для кози! Як же їх тепер додавати, горенько моє!.. Я аж упрів, намагаючись злити оте молоко>

< аж увечері, і від мене пахло олійною фарбою. Руки мої, і обличчя, і навіть волосся були в фарбі, але я й не думав її одмивати. Хай усі бачать, що я тепер не хто-небудь — асистент! — Ти хоч би вмився, горенько моє! — вичитувала лагідно мама. — Та не спіши так їсти, а то ще вдавишся! А перед Галиною Іванівною, киваючи насмішливо у мій бік, хвалилася: — Оце, слава богу, діждалася помочі: Толя службу знайшов! — І багато зароблятиме? — зацікавилась Галина>

<, та все поверталася з порожніми руками. То костюми були дорогі, не по наших грошах, то якраз по ціні, але замалі або завеликі. Чекати на ту обнову вже набридло не тільки мені, а й старенькому моєму піджаку: він аж тріщав, коли я його цупив на себе, і мама зажурено говорила: — І куди тебе жене, горенько моє! Ні вдіти тебе, ані взути! Я винувато мовчав, а мама зітхала. Одного разу, якраз перед Першим травня, мама повернулася додому з великим пакунком>

Ukrainskyi_narod/Ukrainski_narodni_pisni_Pisni_suspilno-pobutovi

<». «Звелю коні в конюшні забрати, А вас велю в кайдани кувати...» «Ой пане наш, лядський лементарю, Не дай же нас ляшкам на поталу! Бери у нас коні воронії, А нас пускай,— ще ж ми молодії». «Звелю сідла в чехауз забрати, А вас велю на палі саджати». «Ой пане наш, лядський лементарю, Не дай же нас ляшкам на поталу! Бо ляшеньки зрадливії люде, Як половлять,— горенько нам буде. Бери у нас гроші золотії, А нас пускай, ще ж ми молодії». «Велю гроші у казну>

< поховала, Другу неділеньку сина породила; Другу неділеньку со сином злігала, Другу неділеньку сина на світ дала. В три дні по породі на панське єй гнали, На панське єй гнали, покоя не дали. На панське ся брала, горенько плакала, В силзах купаного сина повивала. На єдной ручечці синочка тримала, А з другов рученьков камені давала: «Муруйте, мурари, білу Маковицу, Не гоньте на панське убогу вдовицу!» Камені давала, озера глядала, Жеби в нем своего сина>

< Каменцем под Подольським Стоїть турок з своїм войськом, СтоГть, стоїть, не воює, Більше войська потребує. Старша сестра брата мала, На війну го виправляла, На війну го виправляла, Сама коня осідлала. Сама коня осідлала, З правой ручки кантар дала, З правой ручки кантар дала Та й горенько заплакала; «Брате, брате, брате рідний, Коли прийдеш назад з війни?» «Коль не прийду о год, о два, Не ждай уж мя, сестро люба!» Уж ся війна докончила, Турка наша младеж>

<, Що рано вставати». ТЕЧЕ ВОДА З-ПІД ДУНАЮ Тече вода з-під Дунаю, Ще й з-під синього моря. Хто не служив у багатиря, То той не знає горя. 606 А я служив у багатиря, То я й горенько знаю; Пізно ляжу, рано встану, Та роблю, не гуляю. Посилає мене пан хазяїн Та у поле орати, А хазяйка свою наймичку Та волів поганяти. Оре наймит, та оре бідний, Та на шлях поглядає: Чужі жінки та обід несуть, А хазяйки немає. Доорався та наймитюга Та до темного луга, Випрягає>

< страви, А дай, жінко, тому наймитюзі Та помиї з-під лави!» Прийшов наймит, та прийшов бідний, Та й став у порога: «Позволь, позволь, пане хазяїне, Хоч на лавоньці сісти, Та дай мені, пане хазяїне, Хоч борщу попоїсти!» 607 А хазяйка з чотирьох мисок Та у п'яту зливає Та все тому наймитюзі Та обід зготовляє. ТЕЧЕ РІЧКА НЕВЕЛИЧКА Тече річка невеличка З-під синього моря, Хто не служив в багатого, Той не знає горя. А я служив в багатого, Все горенько знаю>

Konyskyi/Otak_buly_vskochyly

<; старшиною на той час зробив когось иншого. Горенько нам тяжке, лишенько нам важке! Що нам почати, що нам чинити? На все село сум найшов; ходимо наче в хмарі. Де нам таку силу асигнацій зібрати? Ми зроду-віку стільки їх не бачили. Хоч усе село заріж — не збереш... Бідкуємось, а я найгірше. Сами подумайте, чого він тільки Герасимові не насулив: і плати, і в холодній сиди, і хлосту, й червону шапку, і в Сибір... Тужу... Заступнице наша, свята покрівонько>

Myrnyi/Morozenko

< горобець перед котом, що вловив гороб'я і, міцно здавивши зубами, покручує довгим хвостом та висвічує хижо очима. Ой, стережися, невеличкий горобчику, того лукавого викручування та хижого висвічування! Лети собі мерщій у своє гніздечко виплакувати своє горенько з своєю дружиною. Стережися й ти, невеличкий Пилипку, свого лютого ворога, що тобі з ним боротись несила! Вернися мерщій у свою голодну та холодну оселю, де тебе ненька рідненька пригріє>

Myrnyi/Tvory_v_dvokh_tomakh_Tom_2

< повертав додому, щоб, бува, не стрінутись з ким. Він почав боятись людей, боявся рідної дочки, себе самого боявся. Не раз йому западала думка утекти куди-небудь, забігти безвісті, світ за очі. Все одно, де не пропадати!.. Він і так пропада. Нема в нього нікого, кому б він сповірив своє горенько: рідна дочка — й та йому ворогом стала... Он щось таке панові наклепала>

< себе... А як не вдаряти на нього — хай воно йде собі за водою, а тільки добре приймати, то від того краще буде і тобі, і людям. Лихе минеться та й забудеться, а добре — довіку зостанеться добрим, житиме поміж людьми, поки й світу сонця! Отакими речами вона завжди угамовувала моє невеличке горенько, і я, забуваючи про свої образи, прохала її розказати яку-небудь казку. Марта розказувала, а я слухала. Іноді>

<». І короткі стрічечки, і дзвінкі вірші зразу подобались мені; а сумне оповідання про кохання дівоче, про журбу та горенько, як милий покинув її, зацікавили й мене, і Марту. Вона покинула вишивати і, підвівши голову, дивилася у вікно, сиділа, наче закам'яніла, слухала, боячись, щоб і словечка не пропустити. Далі оповідання ще стало цікавіше, так і тягло нас за собою, як почала я вичитувати>

< до тебе; вислухай наш жалібний позов, розсуди нас з нашою Злощасною Долею, що споконвіку пеклом на нас дише; гне нас, до самої землі нагинає; до живих печінок діймає; уїлася, як та іржа у залізо, як трухляву деревину точить, не дає нам ясного просвітку, не хоче нас за людей мати! Зглянься на нас та послухай. Ми тобі докладно про все наше горенько спишемо, не втаїмося ні в чім перед тобою, усе>

< воно не горенько молоді'й та при здоров'ї жінці зостатися самій без чоловіка?.. От мені дивно, ідо ви її не пам'ятаєте! — знову вона повернула на своє.— А вона вас добре знає. Якось ви одного разу запізнилися по службі та й зосталися переночувати у волості... Вона либонь тоді і приходила до вас. — Ти казна-чого не плещи, а кажи діло! — замовив до неї становий, коли побачив, що баба>

Nechui-Levytskyi/Hetman_Ivan_Vyhovskyi

< я i по дiлу, - сказав Виговський. - А у нас в Києвi сталася велика змiна: запанувала Москва, наїхали московськi стрiльцi, десь узявся московський воєвода, - почав говорити князь. - Така, князю, була умова Богдана з царем, щоб у Києвi сидiв московський воєвода з стрiльцями, - знехотя обiзвався Виговський, - треба було прийняти цих гостей. - То-то й горенько... що цi гостi незабаром стануть в нас хазяїнами! - сказав Любецький. - Не сподобались менi цi>

<! Погано! "I цей спiває тiєї ж, що спiвав менi князь Любецький, хоч тихеньким соцiнiанським голоском. Вони ворогують проти козакiв. Чи вдасться ж моє дiло? Чи згодиться ж то старий журавель видати за мене Олесю. - I Виговський, вдоволивши свiй апетит, i собi задумався, схиливши голову. - Горенько менi з такою Олесиною рiднею! Тепер i я можу промовити за цим чорним дiдом: погано! погано!" Олесi, очевидячки, обридла ця розмова старого дядька>

< Тiльки буде менi жаль за тобою, Олесю! Тепер я зостанусь сама з старим паном Христофором, а вiй вже мене нiчим не розважить. Ох, горенько менi! Перегодя, як Виговський виїхав з двору, а старий Стеткевич засiв за книжки, Олеся послала тiтку, щоб вона звелiла конюховi осiдлати коня для поїздки по гаях. Незабаром кiнь стояв в дворi осiдланий. Олеся впала на плече тiтцi Павлинi i заплакала. Павлина залилась слiзьми. Олеся перебiгла через сiнцi, скочила>

<, як новосвiтська панi, i такою там i зiстанусь, - гордо обiзвалась Олеся. - Ой Боже мiй! Горенько тим нещасним сиротам! Нiхто за ними не доглядає, нiхто їх не виховує гаразд. Ростуть на волi, як сосни в бору. Ти, серце Олесю, сирота, не маєш матерi; ти б послухала нас, бо ми бажаємо тобi добра й щастя. Ти ще молода; знайдеться тобi жених мiж значними шляхтичами українськими, а може, й польськими, - говорила Суходольська й трохи вже не проливала слiз. ->

Homer/Iliada_Odissea

< стислось. 401] Списом славетний самотньо стояв Одіссей. Із аргеїв 402] Жоден із ним не лишився: усіх-бо їх острах розвіяв. 403] Тяжко зітхнувши, звернувсь до свого він відважного серця: 404] «Горенько, що ж тепер буде? Ганьба утікати, злякавшись 405] Товпищ ворожих. Але ще страшніш, як один я потраплю 406] В руки до них. Настрашив-бо інших данаїв Кроніон. 407] Тільки навіщо оцим моє любе тривожиться серце? 408] Знаю, що з бою лише боягузи одні>

< до човнів, де стоять своїм станом широким ахеї». 200] Мовив він так, а дружина, вмиваючись слізьми, сказала: 201] «Горенько! Де-бо твій розум, що ним ти славен був досі 202] Серед чужинців і люду того, над яким владарюєш? 203] Як же наблизитись до кораблів ти наваживсь ахейських 204] Сам, перед очі того, хто стільки синів твоїх славних 205] Зброї позбавив! Мабуть, і серце у тебе залізне. 206] Дійдеш до нього, й на власні лиш очі тебе він побачить>

<, щоб поклики чути, Гомін прибою почув він, що в скелях шумів прибережних, - З ревом оглушливим хвиля страшенна об берег високий Билася там і солоною піною все заливала. Пристані там не було, ні затоки, де б суднам ховатись; 405] Всюди лиш кручі, та скелі суворі, та рифи стирчали. Серце й коліна тоді Одіссеєві враз затремтіли — Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа: «Горенько! Нащо оцю несподівано землю побачить Дав мені Зевс і стільки>

< хто-небудь спитає, Хто осліпив так ганебно тебе, ти можеш сказати — Це Одіссей тебе ока позбавив, той городоборець, 505] Син Лаерта, що має свою на Ітаці домівку». Так я покликнув, а він заричав ось такими словами: «Горенько! Як воно давнє збулося богів віщування! Жив тут один ворожбит, міцний чоловік і правдивий, Телем, Еврімія син, віщуванням прославлений вдалим, - 510] Так і постарівся він, віщуючи тут між кіклопів. Він провістив>

< на радість В дім свій вернуся! Вона ж, у злочинстві своїм незрівнянна, Вічною вкрила ганьбою й себе, й покоління наступні Вдачею м'якших жінок, хоч будуть вони й доброчесні». 435] Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього: «Горенько! Справді-бо через злочинну зрадливість жіночу З люттю страшенною здавна ненавидить Зевс громозвучний Рід весь Атреїв. Багато пропало нас через Єлену, От і тобі Клітемнестра здаля учинила загибель». 440>