Знайдено 380 текстів.
Bugera_Ivan/Vesillia_na_Lemkivschyni
< рокита чорно-біло нреквітат, ходят хлопці коло ней і торга ют квітки з ней, В нашім дворі сосна, чом же не черешня, як єсь мя любував, чом же не береш мя. Сминайте дівчата закля ваші часи, закля довги власи; бо як горенько бановац. їх будете горі почесовац, будете заплітате свої гговди Мамусь моя мамусь, лем мя є дну мате, помисьлійте над тим за кого мя дате. Чи то за єдного>
<, як добре, що ти завітав: у нас уже син народився, — низькуватим, клекотливим і пристрасно-радісним шепотом обдала мене і одразу ж перелякано подалась назад. — Ой, горенько моє, хто ви, що ви!? — Не лякайтесь, Катерино Павлівно, я командир вашого Івана. — Ой, а що з Іваном!? Боже мій!.. — зойкнула вона, гойднулась, і зливою гойднулись її буйні коси, закриваючи обличчя і всю постать. Вона обома руками розметала їх, наблизила до мене лице. — Що ж із.ним>
<, як старець-прошак. Хведю, а тобі не пора спати? — Він, мамо, поки що буде жити у нас, а далі побачимо. Правда, Хведю? — Не знаю, — розгубився хлопчак. — Я завтра виллю воду з льоху і переберусь туди. — Ой ти горенько моє. — Марко пригорнув дитину. — Роздягайся скоріше, їсти не хочеш? — Я ж у вас вечеряв. — Та в печі тобі, може, такі наснилися страви, що одразу зголоднів. Не снились? — Маму бачив у сні, — тихо одказав хлопчак, і обличчя його постаршало>
< добром. А через кілька днів комнезам зарятував нас пудом муки. Якось і вижили, ніхто не помер. А мати й досі кажуть, що у мене такий голос од воронячих крашанок узявся. І ця тиха, до краю довірлива розповідь перевернула чоловікові душу і видобула з неї не тільки співчуття, але й першу хвилю кохання. — Ох ти, горенько моє співуче, — пригорнув до себе дівчину і міцно поцілував. — Ой не треба так, Марку, — злякано відсунулась Оленка>
< на північ, нікого не знала... З одним дідом на санчатах повезли її на кладовище. Присипали землею з снігом навпіл, дід тут же, біля могилки, випив четвертушку — і все... — Горенько ти мов. — Марко пригортає Степаниду і цілує її руку. Він не знає, що робиться з ним: їхня молодість, і любов, і розлука, і зустріч, і судьба Григорія — все сплелося водно, в шаленій круговерті закружляло перед ним. І не може чоловік передати навіть сотої долі своїх' думок>
<. — Чого це він ніколи не чергує вночі? Все ти та й ти! Знайшли дурника. — Ох, ти розумна та до чортового батька знаєш, — уже підвищив голос Павло. — Авжеж, знаю. Ти потурай, Павле, то вони тобі й на шию сядуть. Павло чув, що жінка говорить нікчемне, тому більше не обмовився з нею й словом, а зняв з комина сухого тютюнового бадилля і став дробити його сікачем у вербовому коритці, їдючий тютюновий порох заповнив усю хатину. — Оце горенько, ще задавиш, — закашлялася>
< шапурину на потилицю. — а чи ти при своєму умі? Ох ти ж горенько, і коновелька як на те нещастя закрита, — розгублено ляпав він руками по стегнах. — А то я б повів тебе до громади, хай би нас люди розсудили. До якого Матвія? Може, до Вирвикишки? «Що за дивні прізвища? Негуляйвітренко, Забийперекиньворота? Вирвикишка? Таких у нашому селі зроду не було», — засумнівався Павло і вже хотів навести справку, але дядько перебив його: — Якщо ти кажеш>
< на мов мненіє, то так, що вже й хватить. Мовчиш, командире? Отож і горенько. Ти думаєш, у тебе першого питаю? Моя хата від боліт крайня, через неї вже, мо', полк, а мо', й ціла дивізія перейшла таких, як ти. Усе з боліт крадуться. А я сміюся: чи не відьми болотяні вас там висиджують за ніч? А самого так і давить обценьками. Моя стара кожного дня два чавуни борщу варить і дві макітри пирогів пече. Щитай — польова кухня. — З рідних є хто на війні>
<. — Тобі сміх, а мені... Ох ти ж горенько... — і Марко знову вискочив із хати, як на пожежу. З німецької колонії виступили на світанку. Туман розвіявся, на сході зарожевіло небо. Після відпочинку люди побадьорішали, дружно місили ногами багнюку. У кожного за спиною теліпався лантух, аж назад тягнув. Прокопчук — шапка на потилиці, шинель розстебнута, лупаті очі так і виграють, так і химерять, щоб що-небудь збрехати, — цілу дорогу теревенить, одне кінчає>
< мій! Оксен? Старий кинувся як навіжений і, схопивши руку односельчанина, затряс її з усієї сили, розглядаючи Оксена з усіх боків, похитуючи головою. — Та чи ж я сподівався, чи ж надіявся?! — плакав він, підсьорбуючи носом і тремтячи губами. — Думав уже, що й на світі немає. А воно таки хоч півбога, та все ж є на небі. Ох ти ж, горенько, спаси Христос мою душу, — ніяк не міг вгомонитися старий, набиваючи в люльку тютюн. Оксен, бачачи>
<. Та ще тривога: чи ж діждеться її, зустрічі? Тим жила, верстаючи неблизьку путь, звідти, власне, й черпала силу для своєї путі. А вийшла з лісу та глянула в діл — стерялась і змаліла на силі: на місці осель випальських лежало суцільне згарище. Лише там, де була околія Випалу, стояло осиротіло кілька халуп. — Горенько моє! — заплакала. — Невже ж і все інше — правда? Таки повірила, мабуть, тому, що казав князь, ішла й світу не бачила за сльозами. А розшукала>
< на свого лада і на його домівку. «А куди ж піду? — настигла інша думка і змусила завагатися. — До тітки, до князя чи таки світ за очі? Йой, горенько! Таж там, у світах, як і в тітоньки своєї, зітлію, а то й лусну з горя та розпуки, а в князя, окрім усього, ще й зганьблю себе». Мало не до ранку калатала собою. І думала-страждала, і плакала-ридала, уткнувшись у подушку та дбаючи, аби не почули її там, за дверима. А настав ранок — підстерегла такий момент>
< та захистите, коли дійде до напасті. Очі Боричеві, вид Боричів казали: «А горенько!» — та уста промовляли інше. — Навікулярій, що взявся доправити тебе, — муж літній і добронравний. Казав, доки будеш під його рукою, волосинка з голови не впаде. А як далі складатиметься в тебе з ромеями, то вже сама побачиш. Раджу тільки, не будь вельми щедрою і не вдавай із себе багату. А ще не будь надміру довірливою. Розпитуй, проси, торгуйся, являй в усьому розум>
< та й зустрітись-таки з Прядотою. Гляди, це і є той раб, що знає, де Божейко. «А коли Прядота стане, а то й став уже на бік вельможі? Чи не тому челядниця злякалася й сказала: «Втікай і якомога далі», що певна була: Прядота зголосився прислужитися вельможи?.. — А-а, горенько! Який широкий світ і яка тіснява в світі. Куди не поткнись, скрізь чатують на тебе темні сили». Постояла, пожалілась сама собі і рушила полем у ніч. Верона лежала при річці на диво барвиста>
Bezpoiasko_Olena/Hramatyka_ukrainskoi_movy_Morfolohia
< вигуковості, пор.: /о, ой, ох} непе! о господи! о боже/ [о, ой] леле/ /о, ой, ох} горенько/ [о, ой, ох] лишенько! [о, ой, ох] матінко! Напр.: «Ой непе! Кинула зляканий погляд проти сонця, побачилаг як стримлять бур'яни по ріллі» (К- Гордієнко); «Ой леле! хижку? То се тут люди будуть?» (Леся Українка); «Ой, горенько/ косо мояі косо моя золотая! Ой, лишенько! красо моя! красо моя молодая!» (Леся Українка); «Чи довго ще, о господи, чи довго>
<! Ну вже й невісточка!» (Леся Українка). 2. Вигуки, до складу яких уходять здебільшого похідні або первинні вигуки, я .також одиниці різних частин і нечастий мови: ог горе! о горе^ горенько мені! ой лихо ж моє! ох лихо моє тяжке! оце так лихо! лиха <година! їй-богу! їй-бо! їй же богу! боронь боже! боже ж мій! ой боже ж ти мій, боже! боже ж мій, боже! боже ж мій милий! х> боже мій милий! непе моя! ненечко моя! ох непе ж моя ріднесенька! матінко моя! [ой>
<, безвихідь, певність, висміювання, іронія тощо. До емоційних належать вигуки а! є! і! о! у! ай! ой! ій! ах! ех! ох! іх! ух! ат! еч! іч! ет! ба! ге! гі! тю! фе! фу! ха! хе! хо! ху! гай! пхії пхи! тьфу! тьху! хху! ага! ого! гм! хм! брр! матінко! непе! господи! боже! леле! лелечко! мамочко! жах! страх! гвалт! слава! хвала! горе! біда! лихо! цур! ох, лихо моє тяжке! от горе! оце так лихо! боронь боже! ох, горе, горенько мені! біда та й годі! боже>
<: «Ой горенько! Потоп!.. Що ж воно буде!» — і притягла ночви, і підставила тазик. Даремно мати злякалась, нічого страшного не сталося. Навпаки, у нашій хаті залунала музика; старі дерев'яні ночви грали по-своєму, і цинковий тазик, куплений в сільмазі, грав по-своєму. Дзум, дзинь, дзінь! — озивався тазик, і звук був такий, наче били молоточками по скляних бурульках. А ночви казали коротко й глухо: буме! Так вони й грали. І в них виходило влад>
<, навіть попоганшала. Ой горенько мені та й годі! — А мені байдужісінько, чи я на селі, чи в столиці. В мене на руках діти, оселя, город, дім. Є за що дбати, є чим пеклюватись цілі дні. Я вже звикла до села, хоч і спростилась і попоганшала, — сказала Софія Леонівна. — А я от ніяким способом не звикну до села. Першого тижня, як ми приїхали до чоловікового брата, я почувала себе, наче в раю. Знаєте, там... сільська поезія: і садочки, й гайочки, і зелені верби>
< двір прилїз. Як побачив цар ясенний, Що Медвідь такий нужденний. То аж руки заломив. „Гей, Бурмило, любий друже Хто се збив тебе так дуже Та зо шкіри обідрав?" „Царю, пане! — рік Бурмило, - Горенько мене постигло! Се Микита все зробив. Через нього муки много Я приняв, — ох, мало свого Я житя не загубив!" Ух! затупав цар ногою! „Я короною ось тою Заклинаюсь: не уйде Сей злочинець злої муки! Дай мені його у руки, То до завтра не дожде>
<. — Чого це він ніколи не чергує вночі? Все ти та й ти! Знайшли дурника. — Ох, ти розумна та до чортового батька знаєш, — уже підвищив голос Павло. — Авжеж, знаю. Ти потурай, Павле, то вони тобі й на шию сядуть. Павло чув, що жінка говорить нікчемне, тому більше не обмовився з нею й словом, а зняв з комина сухого тютюнового бадилля і став дробити його сікачем у вербовому коритці, їдючий тютюновий порох заповнив усю хатину. — Оце горенько, ще задавиш, — закашлялася>
< шапурину на потилицю. — а чи ти при своєму умі? Ох ти ж горенько, і коновелька як на те нещастя закрита, — розгублено ляпав він руками по стегнах. — А то я б повів тебе до громади, хай би нас люди розсудили. До якого Матвія? Може, до Вирвикишки? «Що за дивні прізвища? Негуляйвітренко, Забийперекиньворота? Вирвикишка? Таких у нашому селі зроду не було», — засумнівався Павло і вже хотів навести справку, але дядько перебив його: — Якщо ти кажеш>
< на мов мненіє, то так, що вже й хватить. Мовчиш, командире? Отож і горенько. Ти думаєш, у тебе першого питаю? Моя хата від боліт крайня, через неї вже, мо', полк, а мо', й ціла дивізія перейшла таких, як ти. Усе з боліт крадуться. А я сміюся: чи не відьми болотяні вас там висиджують за ніч? А самого так і давить обценьками. Моя стара кожного дня два чавуни борщу варить і дві макітри пирогів пече. Щитай — польова кухня. — З рідних є хто на війні>
<. — Тобі сміх, а мені... Ох ти ж горенько... — і Марко знову вискочив із хати, як на пожежу. З німецької колонії виступили на світанку. Туман розвіявся, на сході зарожевіло небо. Після відпочинку люди побадьорішали, дружно місили ногами багнюку. У кожного за спиною теліпався лантух, аж назад тягнув. Прокопчук — шапка на потилиці, шинель розстебнута, лупаті очі так і виграють, так і химерять, щоб що-небудь збрехати, — цілу дорогу теревенить, одне кінчає>
< від цього голосу, все пильніше приглядався до незнайомця, очі якого потеплішали і дивилися лагідніше. — Боже мій! Оксен? Старий кинувся як навіжений і, схопивши руку односельчанина, затряс її з усієї сили, розглядаючи Оксена з усіх боків, похитуючи головою. — Та чи ж я сподівався, чи ж надіявся?! — плакав він, підсьорбуючи носом і тремтячи губами. — Думав уже, що й на світі немає. А воно таки хоч півбога, та все ж є на небі. Ох ти ж, горенько, спаси Христос>
< не на докір, а так собі, ніби сам до себе, що вона справила надто вже дороге пальто й надаремно втелющила зайву сотню карбованців, а вона було схопиться з стільця, кине обідать, вхопить зонтик та прожогом і вискочить на вулицю. Та було й блукає та блукає, доки голова провітриться та висвіжиться од такої страшної кривди. Горенько мені з такими чудернацькими людьми! - Я, папо, не так вихована, щоб слухать чиїсь докори. Я зросла на вольній волі й люблю>
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38
Час виконання пошуку: 6.4 c