Знайдено 380 текстів.
<, Хоч молись перед тобою, Мов перед святою... Красо моя молодая, Горенько з тобою! Жить би, жить та славить бога І добро творити, Та божою красотою Людей веселити. Так же ні. А молодії Та карії очі Щоб марніли в самотині... Може, бог так хоче? Боже! боже! Даєш волю І розум на світі. Красу даєш, серце чисте... Та не даєш жити. Не даєш яа рай веселий, На світ твій великий Надивитись, намолитись І заснуть* навіки. Невесело на світі жить>
<, Сама йому, байстрюкові. Як панові, годиш! Не день, не два титарівна В садочок ходила, Не день, не два, як панові, Микиті годила! Догодилась титарівна До самого краю І незчулась! Дні минули. Місяці минають, Мина літо, мина осінь. Мині сьомий місяць, осьмий. Уже й дев'ятий настає. Настане горенько твоє! У титаря у садочку, У яру, криниця Під вербою... До криниці Не води напиться Ледве ходить титарівна — Трохи пожуриться, Поплакати>
<. І байдуже? Ні, не дуже. Бо сестри ходили Що день божий вранці-рано Плакать над Іваном, Поки самі потруїлись Тим зіллям поганим. А бог людям на науку Поставив їх в полі На могилі тополями. І тії тополі Над Іваном на могилі, Коло того гаю; І без вітру гойдаються, І вітер гойдає. fKoc-Арал 1848] * * * Якби мені черевики. То пішла б я на музики. Горенько моєї Черевиків немає, А музика грає, грає. Жалю завдає! Ой піду я боса полем>
<, Прилучилась з чумаченьком 406 У степу біда. Заболіла головонька. Заболів живіт, Упав чумак коло воза, Упав та й лежить. Із Одеси преславної Завезли чуму. Покинули товариша. Горенько йому. Воли його коло воза Понуро стоять. А із степу гайворони До його летять. — Ой не клюйте, гайворони. Чумацького трупу, Наклювавшись, подохнете Коло мене вкупі. Ой полетіть, гайворони, Мої сизокрилі. До батечка та скажіте, Щоб службу служили Та за мою>
<, А всі вже бачили в селі. З нудьги із двору погуляти Якось, задумавшись, пішла. Та аж за царину зайшла, Та й бачить, що пасе ягнята Мале хлоп'яточко в стерні. — О гор<\ горенько мені! Що я робитиму на світі?.. Се ти, Петрусю? — Ажеж я. — Ходім до мене, будем жити, Як там на хуторі колись Жили, жили.— Та й похилилась. Очей не зводячи, дивилась На Петруся. ОдИим одна іі виростала й дівувала, 1 за старого генерала Занапастили, продали! І вкупі гроші>
< грошовитої,) руйнується патріархальний уклад жит- тя (<<У степу»). Незмінна симпатія поета до знедоленої трудящої лю- дИИИ проймає рядки його поезії «Думка» (надрук. в 1894 р.): Там пан-гаман по сто рублів дає Пройдисвіту, що речі медом маже, А хто шепне про горенько своє, Тому «біг дасть» ласкавенько він скаже. І жаль мені, квилить душа моя, I,Uo бачать те і терплять люди; Усе одно і всюди чую>
< й нам: I,Uo-небу дь можна роздобути». Не вспіла Гава носом ткнути, Аж і Лисичка тут стоїть І жалібно квилить: «Голубко-кумонько! Тебе я ждала-ждала, Аж плакала, як виглядала, I,Uоб голосочок твій почуть, Хоч на хвилиночку про горенько забуть ... Ти, може, серденько, того й не зна~ш, Як гарно, любо як співа€ш - 151 соловейко так не втне ... Розваж хоч трошечки мене! » Прийшлось роззявитись дурному горлу: «Кра! Kpal»->
< Хом'як смиренний: За що, про що, чого напав? .. «Я думав, щобоо.- Хом'як казать почав,- I1Jоб горенько було чим розважати ... » « Ти думав?! - Кундель став гарчати,- А чи дозволено ж вам думать, Хом'якам, Неначе тим розумним головам?» Злякавсь ще більш Хом' як, аж серце холодіє, А Кундель гав та гав: «Так знай же ти про те: Коли в дворі цвіте, То за двором ніхто цвісти не сміє!" По квітничку собака поскакав, Усе понівечив>
< я угорі ... перелякавсь ... » «Ох, мій голубчику маленький! LUe добре, що зоставсь! От якби впав і був би неживенький, І горенько б тоді було ... Чого ж тебе туди знесло?» «Бабусю!- каже він,- хотів я подивиться, Чи дуже довгий світ». «Гай, гай! Дивився б із воріт, А лізти високо малому не годиться. Ти, може, й світ хотів би облітать? Тепер минулося, а вдруге не минеться; Бач, в грудях·сердечко, неначе пташка, б'ється>
< до зими! Довіку вас дівчинонька Буде доглядать, З вами тугу розважати, Долю викликать ... 1867 НЕ ПЛАЧ, ПОЕТІ Не плач, поет, хоч як там трудно, тяжко буде! Не плач, не треба сліз твоїх; Плаксивих дум тепер нігде не люблять люди, І лишенько чуже - Їм сміх. Всім веселіше жить, коли кругом сміються, Бо горя скрізь доволі €. І через золото, он кажуть, сльози ллються,- Нащо ж ще горенько твоє? Не плач, поет! Жалійсь>
<, не знатимеш нічого, Не знатимеш, як хвалять бога, Як люде люблять живучи. А жить так, господи, хотілось! Хотілось любити Хоть годочок, хоть часочок На світ подивитись. Не довелось, а все було, Всього понадбала Стара мати. Саму тебе Мов намалювала. Хоч молись перед тобою, Мов перед святою... Красо моя молодая, Горенько з тобою! Жить би, жить та славить бога І добро творити, Та божою красотою>
<, І богу моляться, і мруть Хрещені люде. Хрест високий На кладовищі трохи збоку Златомальований стоїть. Не вбогий, мабуть, хтось лежить? І намальовано: розп'ятий За нас син божий на хресті. Спасибі сиротам багатим, Що хрест поставили. А я... Такая доленька моя! Сиджу собі та все дивлюся На хрест високий із тюрми. 117 Дивлюсь, дивлюся, помолюся; І горе, горенько моє, Мов нагодована дитина>
<! моя ти доле!» І ми прокинулися. Ти... На панщині, а я в неволі!.. Отак нам довелося йти Ще змалечку колючу ниву! Молися, сестро! будем живі, То бог поможе перейти. 20 іюля [1859], Черкаси * * * Колись дурною головою Я думав: «Горенько зо мною! Як доведеться в світі жить? Людей і господа хвалить? В багні колодою гнилою Валятись, старітися, гнить, Умерти й сліду не покинуть>
< На обікраденій землі... 0 горе! горенько мені! 1 де я в світі заховаюсь? Щодень пілати розпинають, Морозять, шкварять на огні!» 21 іюля [1859], Черкаси * * * Во Іудеї во дні они, Во время Ірода царя, Кругом Сіона й на Сіоні Романські п'яні легіони Паскудились. А у царя, У Ірода-таки самого, І у порогу, й за порогом Стояли ліктори, а цар... Самодержавний государ! Лизав у ліктора халяву>
<, то так прийшли додому. Бодай не довелось нікому Узріть такеє. Благодать! Гайочок тихий серед поля, Одна єдиная їх доля Отой гайочок! І не знать, Де він кохався. І хатина, Все, все сплюндровано. В руїні їм довелося ночувать. В ярок Марія до криниці Швиденько кинулася. Там Колись-то з нею яснолиций Зострівся гость святий. Бур'ян, Будяк колючий з кропивою Коло криниці поросли. Маріє! Горенько з тобою>
Doroshenko_Dmytro/Uhorska_Ukraina_vyd_1919
< неділеньку В три дні по породі на панське їй гнали, На панське їй гнали, покоя не дали. На панське ся брала, горенько плакала, В слезах купаного сина повивала, l e g o o g - s u - d p # e s u _ s s e c c a / g r o . t s u r t i h t a h . w w w / / : p t t h / i d e z i t i g d - e g o o G l , s e t a t S d e t i n U e h t n i n a m o D c i l i b u P . 9 1 3 1 9 8 7 2 0 5 1 0 9 3 p d m / 7 2 0 2 / t e n . e d n a h . l l>
< d h / / : p t t h / T M G 9 2 : 5 1 7 0 - 6 0 - 5 1 0 2 n o d e t a r e n e G На єдной ручечці синочька тримала, А з другов рученьков камени давала: Каміня давала, горенько плакала, Горенько плакала, озера глядала: „Плавай же ти, сину, в глибокім озері, Не зазнав ти отця, не зазнаш матери. Утопит тя мати, не будеш єй знати, Будеш там в озері, як рибка плавати. Ти будеш в озері як рибка плавати, Я під Маківцов до смерти плакати>
<, не знатимеш нічого, Не знатимеш, як хвалять бога, Як люде люблять живучи. А жить так, господи, хотілось! Хотілось любити Хоть годочок, хоть часочок На світ подивитись. Не довелось, а все було, Всього понадбала Стара мати. Саму тебе Мов намалювала. Хоч молись перед тобою, Мов перед святою... Красо моя молодая, Горенько з тобою! Жить би, жить та славить бога І добро творити, Та божою красотою>
<, І богу моляться, і мруть Хрещені люде. Хрест високий На кладовищі трохи збоку Златомальований стоїть. Не вбогий, мабуть, хтось лежить? І намальовано: розп'ятий За нас син божий на хресті. Спасибі сиротам багатим, Що хрест поставили. А я... Такая доленька моя! Сиджу собі та все дивлюся На хрест високий із тюрми. 117 Дивлюсь, дивлюся, помолюся; І горе, горенько моє, Мов нагодована дитина>
<! моя ти доле!» І ми прокинулися. Ти... На панщині, а я в неволі!.. Отак нам довелося йти Ще змалечку колючу ниву! Молися, сестро! будем живі, То бог поможе перейти. 20 іюля [1859], Черкаси * * * Колись дурною головою Я думав: «Горенько зо мною! Як доведеться в світі жить? Людей і господа хвалить? В багні колодою гнилою Валятись, старітися, гнить, Умерти й сліду не покинуть>
< На обікраденій землі... 0 горе! горенько мені! 1 де я в світі заховаюсь? Щодень пілати розпинають, Морозять, шкварять на огні!» 21 іюля [1859], Черкаси * * * Во Іудеї во дні они, Во время Ірода царя, Кругом Сіона й на Сіоні Романські п'яні легіони Паскудились. А у царя, У Ірода-таки самого, І у порогу, й за порогом Стояли ліктори, а цар... Самодержавний государ! Лизав у ліктора халяву>
<, то так прийшли додому. Бодай не довелось нікому Узріть такеє. Благодать! Гайочок тихий серед поля, Одна єдиная їх доля Отой гайочок! І не знать, Де він кохався. І хатина, Все, все сплюндровано. В руїні їм довелося ночувать. В ярок Марія до криниці Швиденько кинулася. Там Колись-то з нею яснолиций Зострівся гость святий. Бур'ян, Будяк колючий з кропивою Коло криниці поросли. Маріє! Горенько з тобою>
< дітей своїх держать? Загреба (розпинаючись). Так що ж я маю робити з триклятими дітьми? Ну, нехай їм грець та й годі. Адже нема такого закону, щоб ледачих дітей на шибениці вішать. Диркалиха. Ох, горенько в світі з отакими недолугими батьками! А ще й хванабериться, коли правду йому скажеш! Загреба. Недолугими батьками!.. Та в батька за десятьох тіток знайдеться і розуму і волі, тільки що нема може собачого хисту, щоб день-у-день гарчати>
<! Уже не такий, як отой Прогульбицький, що й тілом хирявий і пика йому аж жовта і волосся на йому наче коти позасмоктували. Ні, мій високий, огрядний, та свіжий і красивий і силою грає. Тільки горенько моє, що мене з ним розлучать... Як узяв мене батенько від тітоньки, більш уже як чотири місяці з ним не бачилась... Ох мені лихо, затого прийдуть чай пити, а на столі безлад ('починає лаштувать). А обличчя яке виразне та гарне! А очі, а брови які>
< вбранні). Оце, мабуть, батенько гукали, а нікогісінько й нема — усі сплять, п'яні до безпам'яті (опускається на дзиґлик). Боже мій, Боже! Що яке то велике горенько у нашому домі окошилось! Усі сумують та нудяться, а батенько, мабуть, найбільше. А ще ж вони не знають, що сієї ночі утекла сестра... Утекла Уля! Її 167 украли!.. Тепер вона щаслива, бо її люблять, про неї турбуються, за нею побиваються... а я, я нещаслива, я зраджена та зневажена>
< у середні покої). Тарас (сам собі). Що за знак? .. А піти й собі за паном (виходить). К и л я . Оце ж виявиться правда ... Тепер батенько мене питатимуть... Горенько тяжке! Як же мені розказать? І брехать соромно, і Юрася та Гарася жалко... Та й що я знаю? Я тільки й знаю, що Гарась цілий тиждень якісь листи відбирав та свої відсилав, та що Юрась сієї ночі... Улю крізь вікно витяг ... Загреба (вбігає). Калавур — нема Уляни! Калавур — дочку>
< Загреба. Отож Юрко з кімликами!... К и л я . Ні, батеньку, його не було .... Загреба. Та так же й е, що він! Та гляди, коли б не він і Улянині пакунки забрав, та й саму Уляну у вікно витяг та саморуч Прогульбицькому віддав! Він! Він, махамет! Він, бузувір! Бо якби ж не він, то хоч собаки б ґвалтувались! (б'ється об поли). Та горенько ж мені, горенько з ним! Та вбити ж його, то ще й мало! (до Килі). А Гарасько ж що? К и л я . Гарася, батеньку>
Ukrainskyi_narod/Ukrainski_narodni_pisni_zbirka_vyd_1976
< Швиденьке Як_ би ме_ ні че _ ре _ ви _ кн. то пі. шла б я на му_ зи _ ки, го— рень_ ко мо _ е! Якби мені черевики, То пішла б я на музики, Горенько моє! (2) Черевиків немає, А музика грає, грає, Жалю завдає! (2) Ой піду я боса полем, Пошукаю свою долю, Доленько моя! (2) Глянь на мене, чорнобриву, Моя доле неправдива, Безталанна я! (2) Дівчаточка на музиках У червоних черевиках,— Я світом нужу. (2) Без розкоші, без любові Зношу свої>
< найняла: (2) «Заграй мені, дударику, на дуду, (2) Нехай же я своє горе забуду». (2) «Коли б тобі горенько да печаль, (2) То б ти вийшов на вулицю та й кричав, А то ж тобі горенька немає, (2) Ой хто ж тобі сі кучері звиває?» (2) «Була в мене дівчина Уляна, (2) Вона ж мені сі кучері звивала; (2) Була в мене дівчина Орися, (2) Тоді в мене сі кучері вилися; (2) Була в мене дівчина Варвара, (2) Вона ж мені сі кучері порвала...» (2) ОЙ ДІВЧИНО>
<, тільки театру не дозволить. Палажка. Та за це ще подякувати; а я боюсь, щоб не збаламутили дитини, бо я за мою ягідку сама оцими старими руками задавлю всякого... Квітка. Та я росі на неї впасти не дам! Палажка. А глянь мені у вічі, кажи правду, як на сповіді. Квітка. Кохаю, няню, не тямлюсь навіть... Тільки вона мене... ох, горенько тяжке! Скажіть мені, сивесенька, може, вона кого коха... Отого Марка... не помітили?.. Палажка. Господь її зна>
<, кається... Палажка. І-і, вже пізно! А Маруся не забува його, як помічаєш? Маринка. Де там! І на тім світі не забуде! Палажка. Ох, горенько, горенько! Оцю ладаночку від угодника нехай надіне зараз на себе: я положу її на подушці! (Встала). Маринка. А ви ж, няню, куди знов? Палажка. Піду ще до церкви, на часточку подам і проскурку принесу: сьогодні ж її святого янгола. Маринка. Ага! А я й забула! А не забаритесь? Палажка. Ні, уже й без того пізно>
Starytskyi/Yak_kovbasa_ta_charka_-_to_mynetsia_i_svarka
< С т е п а н. — Кетьте нам краще чого такого, тільки що витопила. для чого чарки роблять. П о т а п. — Еге! Піч — то а пляшка — козацька! Г о р п и на — Та то горенько, що нема ні краплі: я вже чоловіка давно жду з горілкою... от-от буде! бабська річ, П о т а п. — Е, кепсько ! С т е п а н. — Погано, Тетяно! Так, значить і погрітися не вдасться? Г о р п и н а. — Т ая б радніща>
<,.. А от, дай мені зараз чарку вистоялки, бо в мене аж під серцем пече... Г о р п и на — Та тут лихо, нема ні кра- пельки, чоловік забарився чогось з винниці... Ш п о н ь к а. — Ой, горенько моє ! Як же це буде? У мене й живіт підвело... Хоч би чарочку одну ! Г о р п и н а. — Хіба побіжу на хутір, чи не роздобуду де? (Вибігає). В И Х ІД VII. Шпонька сам, а далі Гаврило. Ш п о н ь к а. — Ох>
< буде і тобі, і людям. Лихе минеться та й забудеться, а добре — довіку зостанеться добрим, житиме поміж людьми, поки й світу сонця! Отакими речами вона завжди угамовувала мов невеличке горенько, і я, забуваючи про свої образи, прохала її розказати яку-небудь веселу казку або при-повістку. Марта розказувала, а я слухала. Іноді й брат, уже зовсім роздітий, почувши нашу розмову з сусідньої хати, де він спав, — босоніж прибігав до нас, і ми з ним, укрившись коцем>
<, то так нічого й не прочитаєте. Почала я читати "Тополю". І короткі стрічечки, і дзвінкі вірші зразу подобались мені; а сумне оповідання про кохання дівоче, про журбу та горенько, як милий покинув її, зацікавили й мене, і Марту. Вона, покинувши вишивати і підвівши голову, дивилася у вікно, сиділа, наче закам'яніла, слухала, боячись, щоб і словечка не пропустити. Далі оповідання ще стало цікавіше, так і тягло нас за собою, як почала я вичитувати, як мати, невважаючи на журбу>
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38
Час виконання пошуку: 1.3 c