Samchuk/Volyn_ChII_Viina_i_revolutsia

< Дніпро. А над усім
 білий, мов зі срібла, хрест, що береже вічний спокій
 незнаного, чудесного Шевченка. 185 Далі панич читає ще кілька Шевченкових пісень. Якби мені черевички, То пішла б я на музички, горенько моє... Черевиків не має, А музика грааає, грааає жалю завдає... Чоловічки Володькових очей зовсім змаліли. Але
 в них уже виник образ. Близький, зрозумілий, рідний. Ой, піду я боса полем, Пошукаю свою долю, доленько моя... І як він це знає>

Vyrhan_IO/Ros-ukr_slovnyk_stalykh_vyraziv

< на ліцитацію (на бубон); зліцитувати. [Ой, горенько ж та лишенько тяжке: теличку, та ще й первісточку цінують… Кропивницький. Хату пустили на ліцитацію. Франко.] Ахинея | Ахинею нести – теревені (теревені-вені) правити (точити, гнути); нісенітницю (дурницю, всяку всячину, не знати що, курзу-верзу) плести (верзти, правити…); плетеники плести; нісенітниці вигадувати; казна-що патякати; наказати (наверзти, намолоти) сім мішків (три мішки) гречаної вовни>

<) [мені]; ой горенько [мені]. [Ой, лишечко: женуть у неволю… Тулуб.] | Не ахти как – не дуже [то]; не дуже добре; не надто; не з так; не вельми; поганенько; абияк; так собі; не що й. [Так уже й не здивуйте: в нас усе абияк: не те, що у вас, у Чигирині. Шевченко.] | Не ахти какой – не дуже [то]; не дуже добрий; поганенький; абиякий; такий собі. [Одежа на ньому абияка… Квітка-Основ'яненко.] | Не ахти мне (ему, нам…) – мені (йому, нам…) не дуже добре>

<, що з того буде [чи торба, чи мішок]. Пр. Що буде, те буде, а ти, Марку, грай. Пр. | Увидеть свет – на світ народитися, побачити світ; (про книжки, журнали…) вийти друком (з друку), вийти у світ, побачити світ. | Увидел свет кто – світ піднявся кому, побачив світ хто. Увоз | Брак увозом (устар.) – крадений (таємний) шлюб. Увы | Но увы! – та на жаль!; та ба!; [та] леле! | Увы, горе (мне) – (ой) леле, (ой) лелечко!; ой лихо (ой лишенько)!; ой горе (ой горенько)! | Увы>

Nakhlik_Yevhen/Podruzhnie_zhyttia_i_pozashliubni_romany_Panteleimona_Kulisha

< прощанням з обома Кулішами: «Любу
 бабусю щиро обіймаю і цілую, а Вас, діду, вітаю од щирого
 серця»33. У коротенькому (через «нікольство») відписі від 22 березня 1896 р., звертаючись до дівчини вже знову на Ви і
 стисло повідомляючи про своє творче життя на хуторі,
 Куліш співчував їй: «Ой, горенько! Як Вам випало мучитись у самому розцвіту.
 Нема слова вимовити наш смуток. Дай же, доле вкраїнська, вичуняти тій кращій дитині своїй, а може, й нещасливіщій>

Rylskyi_Maksym/Zibrannia_tvoriv_u_dvadtsiaty_tomakh_T_09

< людської, У тихім оселилася покої За городом на лоні самоти. Без батька-матері давно зостала, Покинувши надовго марний світ, Свою печаль тяжку і свій живіт Від ока я цікавого ховала. Та горенько! Я ж дядьком називала Архієпископа...» На слові тім Вона зайшлася враз плачем гірким. А далі знов, піднявши очі вгору, Красуня річ докладну повела: «Отож я, пане, сина сповила Далеко від людського>

Vitchyzna/1989_N11

< тих, кому довіряю, кому наказую отак, на смерть?.. І кожен крок, кожен крок ціною таких хлопців... — Він перед смертю ще каже: двоє вас тепер, Пилип, залишиться на Берлін з наших, сєвєро-западських... Прийшовши до тями від цих слів старшини, Ватутін дістав з кишені кітеля та поклав на прострелені груди сержанта Семисвистова новенький орден Червоного Прапора. — Мати є? — Є. Пережила блокаду на своє горенько... Тої зими від голоду двох дочок>

Petrov/Proza_Try_tomy_Tom_I

<? — Та це я боярином на весілля Костомарова, — відповів поет. — Ну, — посміхнувся губернатор, — куди жениха, туди й боярина повезуть. 268 Чи почув Тарас голос Тетяни Петрівни, чи пізнав її й Хому, але він підійшов до їхнього екіпажу й з сльозою, що мимоволі з'явилася на сірих його очах, схвильований і зворушений, зламаним голосом сказав: — Оце ж бідна Миколина мати, а це, мабуть, молодесенька дружинонька його?! Ой, лихо! Лихо, тяжке, тяжке! Горенько матерям>

Lepkyi/_Z-pid_Poltavy_do_Bender_Krutizh

< не даєте. Погадайте собі, що було б, коли б ви так справді на
нас напали були та вбили або покалічили полковницю?— Навіть не кажіть такого, пане, бо слухати страшно. Не наша
була б вина, не наша.— А чия?— А чому ви нам зразу не сказали, що доньку покійного гетьмана
везете? Та ми були б вас із хлібом, з сіллю стрінули, та ми провели б вас
аж у друге село, а друге третьому передало б. Горенько ж ти наше!
Ну-ну!.. Олена Нечаїха, Олена Нечаїха, чи подумав>

Zahrebelnyi/Tysiacholitnii_Mykolai

<.— Давайте йому пити — ото й усе. Більше ніяк не можна. Чоловік ніби почув жіночі перемовляння, застогнав голосніше, мабуть, хотів ковтнути теплого напою, але мертве горло не могло поворухнути жодним м'язом і не прийняло рідини, вмираючий захлинувся і несподівано промовив зовсім виразно: — З Таврії... Там смерть... — і в Таврії... А як же Микола? — баба Явдоха випустила кухлик з рук, вхопилася за серце.— Тетяно, дочко, ти чуєш? Ой, горенько ж наше>

< почути зітхання, стогін, скаргу: — Ох, Миколо, Миколочку! В напівсутіні підземелля я й не збагнув, що це не Оксана, а її мати, тітка Марфа, а вона чи впізнала мене, чи здогадалася, хто перед нею, пішла до мене, притислася всім тілом, заплакала тяжко: — Ой, горе, горенько ж наше! Я ще нічого не знав, не хотів вірити в найгірше, але мати завжди знає все про своїх дітей, тітка Марфа простягала й не простягала до мене рук, горнулася й не горнулася>

Zakher-Mazokh_Leopold_fon/Kazka_pro_sontse_ta_ioho_syna

< тобі не тільки тіло, а й душу, бо це не перо, а честь, сумління та правда. — Та душу нехай пече, аби тільки рук не пекло; я в душу нічого не почуваю, а тільки в шкуру. Але горенько моє, що воно пальці смалить! - сказав Юруш. — А я почуваю і в душу, і в сумління, - промовив Улас. Юруш втік з хати, облизуючи попечені пальці. Тим часом Юруш піднімався все вище. Князь Чолак уподобав його так, що настановив доглядачем над усім в палаці та над усіма своїми палацами>

Dzhedzhula_Yurii/Sviatopolk_Okaiannyi

< давно запримітили, що існує якийсь таємничий зв'язок між сірою непоказною пташкою і незнаним для живих світом тіней, світом загробним, потойбічним. Приносить зозуля вісті з незвіданого ірію, знає вона минуле й майбутнє. — Зозуленько, сестрице приязна. Прийми мої словечка потаємні, думи скорботні, прийми моє горенько безпросвітнеє, — наспівно приповідає Яра. Кує зозуля. Вона розуміє, що за біда мучить молодицю. Пурхнула — кух-х-х! — з гілки на гілку>