Literaturno-naukovyi_vistnyk/1910_Tom_52_Knyha_10

< пальцями). А го лова болить ? Андр. Кар п. Трошки. На т. П а в л. Ну, от, щоб зовсїм був спокійний, посидь тихо. (Тре). (до Івана Страт.) От що значить деспотизм I Ко А н д р. К а р п. Їй богу не дуже. Я спокійний. лись і вам така біда буде. На т. ІІ а в л. Біда 2 Ах, же тобі! (Тре). ти ж ! Так я тобі біда 2 От же тобі, от А н д р. К а р п. Ой, мам... мамуню ! Годї. На т. II а в л. (Покидаючи терти, раптом співає): Як би тобі горенько та біда>

< Як би тобі горенько та біда Ти б вийшов на улицю та кричав (2 р.) А н д р. К а р п. (моментально підхоплює, пристукує нотою, підмор *ує всім, щоб підтягували). На т. Ша в л. Ех, жаль, вина немає ! Хочу повної радости. З вином, Іване Стратоновичу ? з муками, Де ж взять чистої радости ! Єрунда ! Давайте співать. Адю! з брехньою. Ха-ха-ха! Правда, з брудом, А н д р. К а р п. Єсть, ваше благородіє ! На т. II а в л. Тосю, Саню ! Що ви справдї ? Хіба вам>

Oles_Oleksandr/Poezii_zbirka

< а Хто мої перли - Скрізь на великій дорозі, розгублені сльози Хто позбирає, Хто поховає!? Лишенько, горенько чайці-небозі ... Сльози, як перли, горять на морозі! 286 Ночі туманні та хмарні настануть, Сльози мої затремтять розтануть, Море глибоке,- Згинуть потоки,- Ой, голосити навік перестануть! Крове моя, що упала на землю квітками, Серця розбитого - криком-словами, Впала останнім Бо.\ем, диханням, Чи ти промовиш>

Yurynets_Ihor/Rusychi

< пошматоване тіло — певно, не ходив би вже по цій землі… Здивовано звів очі на дівчину. Пробуджена тим порухом, прихилилася до молодого мужа, рвучко обхопила руками білими його обличчя. Сполум'яніло і зло кидала одчайдушні слова, ніби поставила за мету в одну мить виповісти все, що на думці таїла. — Мій ти, чуєш, мій! — зашепотіла спрагло, гаряче. — Нікому не віддам! Собі на біду до життя тебе повернула, собі на горенько… Відтак, зніяковівши>

Naukove_tovarystvo_imeni_Shevchenka/Zapysky_Tom_215_Svity_Tarasa_Shevchenka_Tom_2

< плести-заплітати, Бровенята дома зносити, В самотині віку дожити"), який підсумовується окличним ляйтмотивом-рефреном: "Безталанная!”, ''Доленька моя!”, ''Безталанна я!” (у вірші "Якби мені, мамо, намисто...”), "Горенько моє!”, "Жалю завдає!”, "Доленько моя!”, ''Безталанна я!”, "Я світом нужу...”, ”У наймах зношу!” (у вірші "Якби мені черевики...” відповідно до двочастинности строфи, запрограмованої її метро->

< так собі пожнуть І скажуть: — десь його убито, Сердешного, на чужині...- О горє. горенько мені! Останній рядок вірша Шевченка — це ляментація, що йде від народних голосінь, примовлянь. У "Щоденнику" Шевченка є запис від 7 травня 1858 року, в якому музика також викликає спогад про хід думок і тугу, яка не полишала поета в дні його принизливого ув'язнення. "Від десятої до дванадцятої години Семен>

Vitchyzna/1987_N01

< робить. Я ще сам себе обійду. — Я тут сказати хотіла... — тупцялась Трохимиха в порозі, не зважуючись іти. — Кажи, слухаю. — Трохим казав про тебе... — Де Трохим? — Випростався, наче за Трохимиху сягнути хотів поглядом, аби там угледіти Трохима. — Коли казав? Горенько, та йому, видать, і невтямки, що й чоловіка мого нема, все йому змішалось у голові, всі йому живі — що мертві, що живущі. — Сам хотів подякувати, але ж не балакали останні роки з тобою>

<, коли обіцяв! — За себе ж викуп!.. — Та з нашої шкури!... — Гнати їх із Нова-града... Бити! — Хто битиме? Усі мужі дружинами вийшли із града — Брав- лин повів до ромеїв, Величаїр — до бодричів. Хто меча візьме в руки? Жони?.. — Вадимку! Сину!.. Живий! — нарешті пробралася Людана до сина. — Мамо Дано!.. А де Вісна? — Ой горенько! Боярин у теремі замкнув!.. Випали гуслі із рук Вадимових, труснулись на ремені, аж струни зойкнули. — А отець чом не заступив>

Vynnychuk/Lehendy_Lvova

<. — Що ж тепер буде? Ой, горенько моє! — Ну, ну, заспокойся, — сказав король. — Нічого страшного не сталося. Ти ж не винен. Ось дай мені цю шкаралупку. Ніхто й знати не буде, як воно сталося. Так, чи ні? — спитав у сторожі. — Та щоб нам Перун голови потовк, коли щось сталося! — в один голос відказали вояки. — Нічого ми не бачили й не чули. — Ну, от і добре. На, Олельку, передай свому кумові оці гроші від короля та скажи, хай подякує від мене бояринові>

Vitchyzna/1990_N03

< зажмурилося на світло, набрало в груди повітря і засипіло, мов нічний півень. — Що це, Петре? — по-материнськи притулила долоні до щік тітка Клава. Він показав — дитина, жива дитина. — Звідки? Петро кивнув на небо, потім поманив і тицьнув пальцем на автобусну зупинку, мовляв, там знайшов. За роки навчання тітка Клава навчилася читати по його вустах. — Горенько ж яке! Підкинула. От же ж стерви пішли! Тварина своє дитя в лісі саме не зоставить, а ці гірше>

< поняття «робочий час*, «відпочинок». • відпустка», що працює з раннього ранку до пізньої ночі, в суботи й неділі, що її важко собі уявити без оточення книжок та паперів... І раптом вона, ота наче «черства, суха, паперова душа», взяла та й заспівала жалісним, тихим і зболеним голосом: При ярочку фіялочку Дівчатко збирало. Сіло собі на кя менте. Пре горенько плакало. І хоч ми вже говорили иа той час про її записи народних пісень, про її залюбленість>

Koster_Sharl_de/Lehenda_pro_Ulenshpihelia_vyd_1972

< дівчина, котру спіткали Ламме і Уленшпігель, прибігла якось до них, слізьми обливаючись. — Спелле за гроші випускає з тюрми душогубів та злодіїв,— почала вона їм оповідати.— Безневинних людей погубляє. Загинув і мій брат Міхількін. О горе, горенько мені! Послухайте лиш, я вам усе розкажу, а ви пометіться за нього — адже ви чоловіки! Все це сталося через отого мерзенного, розпусного паскудника, через Пітера де Роозе, гвалтівника, що дітей>

< розтлівав і дівчат безчестив. О горе, горенько мені! Якось увечері мій нещасний брат Міхількін і Пітер де Роозе сиділи в таверні Сокіл, не при одному столі, звичайно, бо Пітера де Роозе всі, як чуми, сахаються. Так гидко стало моєму братові з Пітером в одній залі пити, що він вилаяв його ледащом паскудним і наказав забиратися геть. А Пітер де Роозе йому каже на те: «Не випадає братові повії отак кирпу гнути». І збрехав же, бо ніяка я не повія>

Suchasnist/1966_N07_67

< по плечі однією рукою. Біля ніг його стоїть червона валіза. Але там є й близькі їм люди. Два досить дорослі хлопці — у строкатій тенісці й у вельветовій куртці — пробують утішати жінку. — Мамо, ну досить! — Ну, що ти? Люди дивляться. Кінчай! — І хай дивляться! — закидає голову жінка. На її зачерво- нілому, залитому слізьми обличчі — розпач нещастя. — Хай дивляться на моє горенько. Рідненький>

Niziurski_Edmund/Prystan_Eskulapa

< і пронизливо верещали. Хворий розплющив очі і, облизуючи засмаглі губи, чуйно прислухався. Потім почав незграбно вилазити з ліжка. — Лежи, не вставай! — крикнула жінка. — Повидзьобують… повидзьобують, кляті… — пробурмотів Інох, вириваючись. — Горенько мені з ним, — поскаржилась жінка. — Все йому здається, що галки видзьобують горох на городі. З гарячки верзе оце таку нісенітницю. Тим часом хворий, важко обпираючись об різні речі, які були в хаті>