Kolomiets/Dykyi_anhel

< в кiмнату, а вони в моїй.   Входить Платон з двома чемоданами в руках, поставив бiля столу.   Платон. Ось твої речi, Павле. (Виймає грошi). Ось дев'яносто сiм карбованцiв, це з твоїх лишилося. Бери - i в добру путь! Живiть! Уляна. Куди ти його випихаєш?! Отямся, Платоне! Платон. Сам себе випхав. Оженився, своя сiм'я, своє життя. Не радився з нами - виходить, у нього свої плани. Обрав дорогу-хай iде! Уляна. Горенько! Куди ж їм iти?   Пауза. Тиша>

Dei_Oleksii/Balady_Rodynno-pobutovi_stosunky

< власненькоє, Ні то моє служебноє: Лем єсть в мене заставлене За сто златих за червених, (2) За перстенець сріберний. — Качмар, качмар, качмаречко, Наша люба шинкарочко! Позволь нам з ним нічку спати, Вернеме ти триста златих. — Ілюсь, Ілюсь, красна дівко! Засвіть свічу та й воскову, (2) Ідий постель постіль свою. Она постіль не стелила, Лем барз горенько плакала. — Ілюсь, Ілюсь, красна дівко! Чом ти плачеш барз так гірко? — Ой плачу>

< дорогая! Положила б я отця, та й не приходиться; Положила б я неньку, тяжко на серденьку. Труно ж моя, труно, труно дорогая! Положила б я брата, буде глуха хата. Труно ж моя, труно, постій же ти дурно, Бо я, молоденька, гуляти раденька! Положила б я сестру, в сестри дрібні діти; В сестри дрібні діти — нікому глядіти. Положила б милого — горенько й без него! — Та лягай, мила, сама, якось воно буде; Та малую дитину вигодують люде! Будуть>

< ДАЛЕЧКО. В Не поспішаючи р іиел/г і? '( г ^ Гей до. лов мі, до_ лов, там до- лов да_ корч _ ма му_ ро _ ва_ на. Гей долов мі, долов, там долов далечко, Стоїть мі там, стоїть корчма мурована. А у тій корчмичці дванадцять збуйничків, Дванадцять збуйничків, а рідних братичків. Медже ними п'ює угерська попадя, Барз сой красне співат і горенько плаче. — Попадю, попадю, угерська попадю! Чом так красне співаш і горенько плачеш? — Ой плачу я, плачу>

<—її. га _ ня_ ли на пан.ське І > у ї ви _ цю. Коли мурували Білу Маковицю *, Ганяли на панське, ганяли на панське убогу вдовицю. Одну неділеньку мужа хоронила, В другу неділеньку, в другу неділеньку сина породила. Третьої неділі на панщину гнали, Убогу вдовицю, убогу вдовицю робить заставляли. На одній рученьці синочка тримала, А з другов рученьков, а з другов рученьков каміння давала. На панське ходила, горенько плакала, А в своїх>

<. ** Непарні рядки співаються двічі. 420 — Ой устань, ненько, пробудись, На дитя своє подивись! — Ой устань, ненько-вишенько, Бо без тебе лишенько. Ой устань, ненько-роженько, Бо без тебе горенько! Та чужа мати — не своя, Ой жить мені несила! Ой візьми ж мене до себе, Бо нема життя без тебе! — Ой я не встану, не піду, Бо головоньки не зведу. Ой насипано, бач, землі Та все на груди на мої, Ой руки воском ізлиті Та не можу їх розняти! — Ой>

Dodge_Mary_Mapes/Sribni_kovzany_vyd1963

<, боячись покинути вас, щоб ви, бува, не померли, доки мене не буде вдома, — ох, як же я тоді старалася!.. Я гладила його по голові, я тихесенько запитувала його, запитувала лагідно про ті гроші — де вони?.. В кого?.. Горенько! Все надаремне! Він тільки смикав мене за рукав та бубонів такі чудні слова, що мені кров холонула в жилах. Нарешті, коли Гретель зовсім знемоглася і зблідла мов сніг, а ти почав марити, лежачи в ліжку, я крикнула>

<, коли вони були порожні! Обидва собаки поривалися вперед і, немов зовсім не. чуючи, як свистіли на них їхні хазяї, кидалися один до одного, щоб зустрітися на півдорозі. Часом вони задовольнялися тільки з того, що допитливо обнюхували один одного; але здебільшого дрібніший собака приязно хапав більшого за вухо або заводився з ним, і вони починали вовтузитись, щоб трохи розім'ятись. Отоді — горенько бачкам! Горенько тоді й собакам! Діставши прочухана від хазяїв, обидва>

Vovchok/Narodni_opovidannia_vyd_1983

< в порога, як чужа; стоїть і очей не зведе. — От, жінко,— каже брат,— ми й побачили свою дитину. Яка красна сталц! — та й заплакав. Уперше зроду я тобі побачила, як мій брат плаче. Нехай мати божа удруге не приводить! Посадили ми свою Одарку на лавці; братова й каже: — Доню моя! горенько моє! се вже тебе одпустили 8 двору? — Я, мамо, нишком прийшла. У двір гості наїхали: молодий пан із жінкою. — Розкажи ж нам, Одарочко, усі пригоди свої>

<. А він і очей з неї не зведе, аж спотикається на ході. Гульба точилась до самого світу. Отже скоро жених і гості з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарікає: — Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на світ породила! Горенько моє! Доля моя сирітська! Стара тим і заручинам не рада, та втішає унучечку, вмовляє: — Чого плакати, моя дитино? Годі ж бо, годі! — Чому господь не дав йому панства-багатства>

< горенько... Живу... Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю — якось дурнішаю, якось туманію, наче жива у землю входжу... ЗМІСТ Олекса Засенко. Первоцвіт української класичної прози ... 7 Сестра 24 Козачка 42 Чумак 58 Одарка 61 Горпина 69 Викуп 74 Свекруха 82 Отець Андрій 86 Максим Гримач 89 Данило Гурч 96 Інститутка. Повість 102 Павло Чорнокрил 143 Три долі. Повість 179 Ледащиця 256 Два сини 270 В61 Марко Вовчок>

Vietnamskyi_narod/Vietnamski_pryslivia_ta_prykazky

< Ми з тобою — як гудзик і петелька, як голка й нитка. о А я ж тебе так кохаю, що, здається, меж не знаю, йду хащами — не стомлюся, їм імбир — і не скривлюся. о Щовечора стою й дивуюся, кохана: хатина на хатину дивиться, а ти на мене і не глянеш. Ой горенько зернам рису з ніжним ароматом — відварили в казані, залили томатом. о Вірній жінці чоловік спішить годити. о Поганий ніж — не перерізав хвостика імбиру>

Sochyvets_Ivan/Humor_i_satyra

< кланялись, гарно приймали. Поплакали трохи з радощів, що мене побачили. Навіть сфотографувалися. — Ти мені не про тітку,— перебив батько,— про колгосп кажи. — Колгоспи скрізь, тату. Там уже також організовують. — Сідай і пиши заяву! — наказав Миколі батько.— Завтра й занесу. Люди не дурніші від нас. — Ой, горенько! — схлипнула мати.— Ой, як же це ми будемо! — Цить! — не то лаючи>

< правління колгоспу. — Писали синові листа? — запитали у розгубленої жінки. — Еге ж, писала. А як ви дізналися? Чи не лихо яке з ним? — захвилювалася уже літня колгоспниця. — Повернувся ваш лист. Ось він. — Горенько моє! А що там синок? — мало не з плачем добивалася Мотрона. — Живий і здоровий. — Пише так? — Та ні, з резолюції догадалися. З підпису його. Ось він, бачите? — Слава>

<. Горенько!» — Тут ми швидкої не дочекаємось, треба везти до міста! — пролунала нова пропозиція. — То хоч зодягніть! — забідкалися жінки. — А то йому вже не все рівно, зодягненим чи голим їхати. Не в театр, а в морг потрапить, на лід. Доки хірурги не розітнуть та нутрощів не перевірять! «Кого ж це хірурги розітнуть, Кролевича? — подумав крізь дрімоту Слава.— За віщо ж його розтинати? Стій>

< тих тисяч, але ясно було, що не «сот», а саме «тисяч». І заклекотіло у сім'ї Кочубеїв. Ніби хто бік- фордів шнур запалив і він мав ось-ось догоріти до великого вибухового заряду. — Горенько моє,— стогнала з мокрим рушником на голові Кочубеїха,— заріжуть, живцем у землю заженуть оті Підтиченки. А лихо б на вас із вашими достатками! Чоловіче, готуй гроші! Готуй, бо як не дістанеш>

<, а потім попрямував до кімнати. Тут він зосередив свою увагу на батьках Тані. «Мати благенька,— без довгих узагальнень констатував.— Обличчя бліде, прозоре, ніби з цигаркового паперу. Під очима мішечки, синці. Благенька. Але, хто зна, чого доброго, років із п'ять протягне. А це не так і мало...» — Як здоров'ячко, матусю? — шанобливо схиливши голову, запитав Яша у майбутньої тещі. — Ехе-хе, горенько>

Kaschenko/Zoria_novoho_zhyttia

< що дня: тут лисий пан, там плюгавий панич! Кож- .дий до тебе лізе з любощами, кождий на тебе дивить ся наче на своє! Горе, горенько сиротині"! Деж ти, Ва- силю мій коханий? Чому не відкликнеш ся, не йдеш ратувати своєї Марусі? Не сила-ж мені бороти ся! Загину я серед сеї розпусти без поради, без помочи! (Згодом). Та що я викликаю Василя? Він пан тепер, а я... я наймичка! Що-ж хоч би ми й стрінули ся з собою? Я нї за що не признаюсь>

Pashkovskyi_Yevhen/Osin_dlia_anhela

< свої п'ять тищ, по санаторіях лічити повезу, горенько мені сталось, переказують люде, курву вдягає в пальто шкіряне з лисячим коміром, молода, неспрацьована, здибав чорт сатану, звичайно, наставила роги, подарунки спакувала і блиснула п'ятами; кажу синові, назад, у берлогу розпусти, до батька не повернусь, то мусіла на квартиру ставати, платила по двадцять п'ять, кругом усе таке дороге, тіки горе моє найдешевше, подалась до сестри, через пів-року>

< на черговому званні, наказує зубрити, про гульки, мовляв, забудь; чекатиму листів до літа, до тітки з практики повернусь, телефонуй, ні, краще відписуватиму, обов'язково, от побач, пригорнися, такий чудний, руки обом поморозило; Боже, які ми ще діти! справді, занадто слухняна, мами нема, то сестрі і старому правлю за няньку; доглянь, нагодуй, випери, все на мені; скоріше б заміжжя звільнило, але довчитися тра, горе, горенько, коли ти погіршаєш; ой, побігла>

< від'їзди на навчання, страх екзаменів, гуртожитку, міста, загубленості, війни, котра здавалась невідворотньою поодаль від отчого дому — і диво дивне, той ляк; бо гроза вмивала літньо паруючу черепицю, бо в смертельному мулі заковізло рубіновооке огниво, бо наказувала не рвати полуниць, бо газета від радіації настренчила моркв'яний сік, горенько, хоча б малу вберегти, і жаль історика гнівного, відхрестився, закляв? зваблива туга катує і збрид чоловічий>

< дробин з убитого зайця досипав у нові набої; на вдачу; зара б іти з ним на полювання, перевіряти петлі, читати сліди, горенько мені сталось, вирізьбив на ясені рік смерті діда; нарешті вдягнутий, черевики на грубі висохли, мов кандали тісні, в сінях черпати воду зі склобоєм криги, батько довгою коцюбкою витягує з печі обсаженого, кволого, причамрілого в теплому попелі кота, сліди його на столику попелясті; пальто, після ковзанки сохнучи на духовці>

<, ковток наливки пропікає судому в горлі, змети сухі крихти на столі, згорбатілий вилижи долоню, тепер зовсім малий вийди по хліб, іди, каже бабця, йди, не бійсь, пса зачинено пічною заслонкою, горенько твому серцю, йди на світ, де кволий зціляє кволого, вони брати, бо кров їхня зігріта заступництвом і любов'ю. Ти ж, Ніно, ще до митарств моїх зненавиділа, на біду мою, хворих; після катакомб книгосховища зривала на доньці зло, знервована й мовчазна>

Vynnychenko/Vybrani_piesy_zbirka

< буде. Наталя Павлівна. Біда? Ах, ти ж! Так я тобі біда? От же тобі, от же тобі. (Тре). Андрій Карпович. Ой, мам... мамуню! Годі! Наталя Павлівна (покидаючи терти, раптом співає). Якби тобі горенько та печаль, Якби тобі горенько та печаль, То б ти вийшов на вулицю та кричав... Андрій Карпович моментально підхоплює, пристукує ногою, підморгує всім, щоб підтягували. Наталя Павлівна. Ех, жаль, вина>

< а. Та що з того? Зараз же й забув. Якби я на його очах цілувалась з другим, а йому підставили його полотно, він би й забув про мене. (Тріпнувши головою). Ну, добре!.. Хай так! Побачимо ж, коли так. Ганна Семенівна. Ах ти, горенько яке з цим хлопцем. Ну, й скажіть на милість, що сталось з ним? І не злого ж серця, господи милостивий. І от таке!.. Рита. Нічого! Ми ще поміряємось. Я дитини не оддам>

<? Може, що сталось? Пора б уже. Треба піти подивитись на дорогу. (Заклопотано, швидко виходить). І вта (як тільки зачинились за Антосем двері). А де тато? Чом же не йдуть? От, господи! Жду їх, а вони собі сидять там. Я в д о ш к а. Та там причепились до них дядько Микита. П'яні такі, що аж страх. І знов за землю свою добиваються. Чистий клопіт. Та грозяться панам розказать. От горенько. ї в г>

< (поспішно прямує до тину). Ідіть додому швидше! Не можна, не можна! Антось. їсю, та почекай же. Що ж це таке, справді? Хіба ж я... 379 ївга. Ну що ж я зроблю, горенько моє! (Припадає до тину й гірко плане). Антось (в розпуці). Ах ти, боже мій! Ну, годі, рибко, ну, годі. Я піду собі, це нічого. Ну що тут такого, що не побачимось кілька днів? Нічого. Прощай, я піду собі, а ти йди>

< встає). Майте на увазі, пане жандарме, що завтра ж тюрма найде мене мертвою в камері, коли ви дозволите собі своє звичайне «безумство». Сталинський. Жага, я вам сказав, не знає ні страху, ні законів. (Підступає до неї). Марія (відступаючи). Пане Сталинський, коли у вас є хоч трохи порядності, покиньте ці дурниці й жарти. Сталинський. Отож-то й горенько, дорога моя, що це не жарт. Ви мусите>

Kostetskyi/Vse_yak_naspravdi

<! -- Де?! -- несамовито зойкнув вiн, обмацуючи себе й своє крiсло. -- Де _вони_?! Куди вони подiлися? -- Хто? -- не зрозумiв Олег. -- Мої мемуари! Я поклав їх отут, -- Дiма ляснув по крiслу, -- а тепер їх нема! Ой, горенько! Ой, нещасний я! -- Не бiдкайтесь так, -- спробувала заспокоїти його бабуся. -Давайте пошукаємо. Може, вони десь в iншому мiсцi? I всi заходились нишпорити по кутках i закутках. Але мемуарiв нiде не було! Мов корова язиком>