Shevchenko/Tvory_v_piaty_tomakh_Tom_2

< люблять живучи. А жить так, господи, хотілось! Хотілось любити Хоть годочок, хоть часочок На світ подивитись. Не довелось, а все було, Всього понадбала Стара мати. Саму тебе Мов намалювала, Хоч молись перед тобою, Мов перед святою… Красо моя молодая, Горенько з тобою! Жить би, жить, та славить бога, І добро творити, Та божою красотою Людей веселити. Так же ні. А молодії Та карії очі Щоб марніли в самотині… Може, бог так хоче? Боже>

< В садочок ходила, Не день, не два, як панові, Микиті годила! Догодилась титарівна До самого краю І незчулась! Дні минули, Місяці минають, Мина літо, мина осінь, Мина сьомий місяць, осьмий, Уже й дев'ятий настає. Настане горенько твоє! . У титаря у садочку, У яру, криниця Під вербою… До криниці — Не води напиться — Ледве ходить титарівна Трохи пожуриться. Поплакати, погадати, Як їй дівувати? Де їй дітись од сорома, Де їй заховатись>

< поганим. А бог людям на науку Поставив їх в полі На могилі тополями. І тії тополі Над Іваном на могилі, Коло того гаю, І без вітру гойдаються, І вітер гойдає. [Друга половина 1848, Кос-Арал] /«Якби мені черевики…»/ ======================= Якби мені черевики, То пішла б я на музики, Горенько моє! Черевиків немає, А музика грає, грає, Жалю завдає! Ой піду я боса полем, Пошукаю свою долю, Доленько моя! Глянь на мене, чорнобриву>

<, Прилучилась з чумаченьком У степу біда. Заболіла головонька, Заболів живіт, Упав чумак коло воза, Упав та й лежить. Із Одеси преславної Завезли чуму. Покинули товариша, Горенько йому. Воли його коло воза Понуро стоять. А із степу гайворони До його летять. «Ой не клюйте, гайворони, Чумацького трупу, Наклювавшись, подохнете Коло мене вкупі. Ой полетіть, гайворони, Мої сизокрилі, До батечка та скажіте, Щоб службу служили Та за мою грішну>

<». Тихо, тихо Зима минала, кралось лихо Та в самім серці й уляглось У генеральші молодої. Поїхали в село весною, В селі банкети загули, А генеральша плаче, плаче, А генерал того не бачить, А всі вже бачили в селі. З нудьги із двору погуляти Якось, задумавшись, пішла, Та аж за царину зайшла, Та й бачить, що пасе ягнята Мале хлоп'яточко в стерні. «О горе, горенько мені! Що я робитиму на світі? Се ти, Петрусю?» — «Авжеж, я». «Ходім>

Nechui-Levytskyi/Ne_toi_stav

<!» — думала стара. — А! цц! горенько мені! — знов не вдержалась стара і голосно промовила ці слова. — Мамо! чого це ви акаєте та цмакаєте? Ви щось думаєте? — спитала Настуся в матері. — Ат, дочко! Не питай, бо стара будеш. Я стара, то в мене й думок багато в голові. «А! боже мій! — подумала Зінька. — Не до вподоби мені ота Соломія. Треба людей про неї розпитати. Вона служила в батюшки; треба буде побігти до його та розпитати. Хто ж лучче знає>

<. — А навіщо то ви накидали насіння в сметану? Мабуть, щоб смачніша була? Ото дуріли! Ото дуріли! Повісь, Настусю, на стіні різку от на тих хлопчиків, щоб мені була напохваті! — сказала баба Зінька, вішаючи свитку на жердці. Баба Зінька обернула голову до Настусі і прижмурила одне око. Настя осміхнулась. — Та це. мамо, на мене б треба почепити иа стіну різку, бо то я розсипала насіння в сметану. — То й ти така. як і вони! Горенько мені з вами>

<. Недурно ж полились в неї сльози з очей. Ой, горенько мені! Денис і гарний з себе, і найменший син в багатенького батька. Помре батько, він матиме чимало поля, і батьків город, і хату. Усе, здається, гаразд, усе гаразд, та тільки горенько, що Денис ще змалку був пещений, палкий на вдачу, як той порох; ще й до того заводіяка; в усяких дуростях він перший дає парубкам привід. Боялась я за Соломію, боюся й за Дениса». Баба Зінька знов важко зітхнула>

<. Оце горенько! Настя вдалася в мене: вже я знаю, що вона постановить на свойому». — Не плач, дочко, не журися. Твій талан од тебе не втече. Сідай та вишивай рушники, бо в нас і справді нема чим старостів перев'язати; та й тих рушників, що маємо, буде мало: треба ще нових напрясти, та ще й тонких. В нас прядива доволі. Півроку, рік — не богзна-який час. А Денис нігде не дінеться, коли він і справді тебе любить. Увійшов у хату Роман. Настя>

<. — Ти вже, Зінько, не мішайся до їх справи, нічого не говори, бо тільки розворушиш огонь. — Ой батюшко! я вже й не микаюсь в їх діло, і змовчую, і ласкавенько говорю до Соломії, та все до неї з ласкавим словом та тихою розмовою, бо вона й робоча, й добра, та... Ой, горенько мені, та й годі! X Після великодня старшина скликав громаду на східку. Писар оповістив, що старі добросовісні, чи судці, вибули вже свій строк. «Чи будете вибирати нових судців>

Otroshenko_Yurii/Piesy_i_pereklady_spivanoi_poezii

<) ...Випив!.. Навіжений!.. Що ж я - наробила?! Горенько!.. (Гоиць корчиться у муках, конає... Маруся раптом зупиняється від пориву до Гриця, стоїть, наче єкам 'яніла, у довгій паузі спостерігаючи за ним. Аж ось підіймає очі й дивлячись кудись за обрій - вимовляє байдуже, нібито, про щось стороннє) ...Про мене!.. (Ствердно) ...Вбила!.. (Швидко насувається темрява. Маруся після паузи, поступово прискорюючи говірку, наприкінці вже майже скоромовкою, наче>

<, Щоб все потрібне знайти, И завжди спішу звіддаля, Щоб ізраділо маля! Горенько, нас обминай! Дитятко, спи, засинай, Засни, засинай! Засни, засинай! Спи, моя радість, засни, Час нам дивитися сни: Квіточка спить на стеблі, Пташечка спить на крилі, Коник заснув при землі, Мишка заснула в теплі, Час нам дивитися сни, Спи, моя радість, засни, Засни, засни! Засни, засни! Можна вві сні підрости, Можна скарби ізнайти, 214 й Отрошенко Можна тобі уві сні Мчатись на добрім>

< Чи я в полі - не зеленою росла! А мене, травиночку, - скосили, Ще й на сонці в полі посушили! Ой, ти горе моє, горенько, Ой ти, горе моє, горенько! Знати - така вже моя доленька! Чи я в лузі - не калиною росла! Чи я в лузі - не червоною була! Ой, мене ж, калйноньку, - зламали, Та на джгутики - пов'язали! Ой, ти горе моє, горенько, Ой ти, горе моє, горенько! Знати - така вже моя доленька! Я у тата - чи не донькою була! Чи у рідної - не квіткою зросла! Взялй>

< менё, бідненьку, - забрали Та з немилим старим обвінчали, З немилим, зі старим - обвінчали! Ой, ти горе моє, горенько, Ой ти, горе моє, горенько! Знати - така вже моя доленька! 301 П 'сси і переклади співаної поезії Заклинання (музика Ю. Шапоріна, вірш О. Пушкіна) Якщо то правда, що вночі, Коли живі - відпочивають, З гробів зотлілих встаючи Щораз - померлі оживають! Якщо то правда, що тоді Порожніють усі могили... На друга - жду, я жду - Леіли>

Vynnychenko/Chekannia

< заслабла, так на операцію везу, бог його зна, як воно вийде, ну тільки дохтур наказував па рано буть. А вже, горенько наше, й нерано. Задержали нас господин урядник. Задержали, хай господь милує. Ну, дякувать, випустили. Говорять: «Як господин пристав постановлять...» Зеленкевичу надокучило чекать, і він кричить: — Ну, що ж там? Козолуп! Козолуп здригує, поспішно бере за мотузяні віжки й повертає коней назад: — Ніззя. Не приказано. Ето>

< блищить на клаптиках сіна та недокурках. Трохим сидить на возі, звісивши ноги в рудих задерев'янілих чоботях, і тоскно водить очима навколо. Не їде архірей. Ах, горенько, горенько. А дохтур наказував на рано бути. Та гляди, казав, не гайся, бо може померти, сам винен будеш. Атож, сам дохтур так сказав, спасибі йому. Над вербами прожогом пролітають дві дикі качки і, тонко та дзвінко розрізаючи крилами повітря, зникають в тому боці, де видно>

<. Що ж робитимеш? — їв голосі його чуються ті самі ноти, що й у кумканні жаб. — Наказував дохтур, щоб рано бути... — несміло додає він, — та задержали нас. Ай, горенько. Задержали, хай господь милує. Мотря мовчить, і не знати, чи чує вона. Аж ось, нарешті, архірей їде — на Широкій Могилі скибчасто й розпливчасте задиміла козацька телеграма. Кавун у ту ж мить поїхав у Болотянку сповістити пристава, і Козолуп тепер сам на могилі. Він то присідає>

Kropyvnytskyi/Hlytai_abo_zh_pavuk

<?   ЯВА 2   К і н д р а т  і  Б и ч о к. Б и ч о к. Чого ти так лізеш, неначе три дні не їв? Піди зараз на село та й клич мерщій до шинку Панаса Горбатого та Свирида Куцого: скажи їм, що М а р т и н ґуля і їх запрошує, чуєш? А я дам тобі за це бублика. К і н д р а т. Еге, і учора казали «дам бублика!», і позавчора. Б и ч о к (один). Та й не дав? От горенько, забув!.. Ну, вже сьогодні дам аж два! Одначе М а р т и н почина ніби до розуму доходити>

< о к. Государине моя, чого це ти так голосиш? Що там за притичина трапилася? С т е х а. Ох, горенько ж та лишко тяжкеє! Теличку, та ще й первісточку, цінують!.. На весну сподівалася діждатись з неї корівки... За наділ цінують... А з яких достатків я платитиму? Адже ж і ви знаєте, що в мене ані стеблини не вродило! Посипалося лишко на мене, бідну удову, як на ту чаєчку, що вивела діток на роздоріжжі!.. Б и ч о к. Сором тобі, государине моя>

< в нього). О горенько ж моє тяжкеє, о бо-женьку мій! Яка я нещаслива, що не вмію й словечка прочитати!.. Він, мій милий, пише до мене, він балакає зо мною, вітає мене, а я... Одне б тілько словце прочитати своїми очима, і я б половину серця віддала!.. (Знову цілує лист). Дружинонько моя, світе мій, думко моя!.. Ох, яка ж я безталанна, яка я бідна. Я тілько плакати вмію, та ридать, та серце кров'ю обливать!.. Б и ч о к. Цілуй, цілуй свою отруту, пригортай>

Shevchenko/Kobzar_vyd1985

<, Як люде люблять живучи. А жить так, господи, хотілось! Хотілось любити Хоть годочок, хоть часочок На світ подивитись. 304 Не довелось, а все було, Всього понадбала Стара мати. Саму тебе Мов намалювала, Хоч молись перед тобою, Мов перед святою... Красо моя молодая, Горенько з тобою! Жить би, жить та славить бога І добро творити, Та божою красотою Людей веселити. Так же ні. А молодії Та карії очі>

< горенько твоє! . . . . . . . . . . . . . . У титаря у садочку, У яру, криниця Під вербою... До криниці — Не води напиться — Ледве ходить титарівна — Трохи пожуриться, Поплакати, погадати, Як їй дівувати? Де їй дітись од сорома, Де їй заховатись? . . . . . . . . . . . . . . Раз увечері зимою, У одній свитині, Іде боса титарівна І несе дитину. То підійде до криниці, То знов>

< Над Іваном на могилі, Коло того гаю, І без вітру гойдаються, І вітер гойдає. [Друга половина 1848, Косарал] 390 … Якби мені черевики, То пішла б я на музики, Горенько моє! Черевиків немає, А музика грає, грає, Жалю завдає! Ой піду я боса полем, Пошукаю свою долю, Доленько моя! Глянь на мене, чорнобриву, Моя доле неправдива, Безталанна я! Дівчаточка на музиках У червоних черевиках,->

<. [Друга половина 1848, Косарал] 401 … Он не п'ються пива-меди, Не п'ється вода, Прилучилась з чумаченьком У степу біда. Заболіла головонька, Заболів живіт, Упав чумак коло воза, Упав та й лежить. Із Одеси преславної Завезли чуму. Покинули товариша, Горенько йому. Воли його коло воза Понуро стоять. А із степу гайворони До його летять. «Ой не клюйте, гайворони, Чумацького трупу>

<, задумавшись, пішла, Та аж за царину зайшла, Та й бачить, що пасе ягнята Мале хлоп'яточко в стерні. «О горе, горенько мені! Що я робитиму на світі? Се ти, Петрусю?» — «Авжеж, я». «Ходім до мене, будем жити, Як там на хуторі колись Жили, жили». Та й похилилась, Очей не зводячи, дивилась На Петруся. Одним одна 1 виростала, й дівувала, І за старого генерала Занапастили, продали! І вкупі гроші пропили... І тяжко>

Doroshenko_Dmytro/Uhorska_Ukraina

<! ======================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================================== /(Записано в селі Біловіжі Пряшівської єпархії. Див.: Головацкій Я- Народныя песни Галицкой и Угорской Руси, т. II, с. 704)./ III --- От пісня про панщину, записана в тім же самім селі: Коли муровали білу Маковицю, Гонили на панське убогу вдовицю, Є дну неділеньку ґазду поховала, Другу неділеньку сина породила. В три дні по прроді на панське їй гнали, На панське їй гнали, покоя не дали. На панське ся брала, горенько плакала, В слезах купаного>

< сина повивала, На едной ручечці синочка тримала, А з другов рученьков камени давала: Каміня давала, горенько плакала, Горенько плакала, озера глядала: «Плавай же ти, сину, в глибокім озері. Не зазнав ти отця, не зазнаш матери. Утопит тя мати, не будеш єй знати, Будеш там в озері, як рибка, плавати. Ти будеш в озері, як рибка, плавати, Я під Маківцов до смерти плакати>

Shevchenko/Kobzar_vyd_2011

<, Горенько з тобою! Жить би, жить та славить Бога І добро творити, Та Божою красотою Людей веселити. Так же ні. А молодії Та карії очі Щоб марніли в самотині... Може, Бог так хоче? Боже! Боже! Даєш волю І розум на світі, Красу даєш, серце чисте... Та не даєш жити. Не даєш на рай веселий, На світ твій великий Надивитись, намолитись І заснуть навіки. 398 Невесело на світі жить, Коли нема>

<, Микиті годила! Догодилась титарівна До самого краю І незчулась! Дні минули, Місяці минають, Мина літо, мина осень, Мина семий місяць, осьмий, 467 Уже й дев'ятий настає. Настане горенько твоє! У титаря у садочку, У яру, криниця Під вербою... До криниці, Не води напиться, Ледве ходить титарівна Трохи пожуриться, Поплакати, погадати, Як їй дівувати? Де їй дітись од сорома, Де їй заховатись>

< — грудень 1848, Косарал] *★* Якби мені черевики, То пішла б я на музики... Горенько моє! Черевиків немає, А музика грає! грає! Жалю завдає! Ой піду я боса полем, Пошукаю свою долю... Доленько моя! Глянь на мене, чорнобриву, Моя доле неправдива... Безталанна я! Дівчаточка на музиках У червоних черевиках... Я світом нужу! Без розкоші, без любові 502 Зношу мої чорні брови, У наймах зношу>

< з чумаченьком У степу біда. Заболіла головонька, Заболів живіт, Упав чумак коло воза, Упав та й лежить. Із Одеси преславної Завезли чуму, Покинули товариші — Горенько йому. Воли його коло воза Понуро стоять. А із степу гайворони До його летять. — Ой не клюйте, гайворони, Чумацького трупу, Наклювавшись, подохнете Коло мене вкупі. Ой полетіть, гайворони, Мої сизокрилі, До батечка та скажіте>

< в стерні. «О горе, горенько мені! Що я робитиму на світі? Се ти, Петрусю?» — «Авжеж, я». «Ходім до мене, будем жити, Як там на хуторі колись Жили, жили». — Та й похилилась, Очей не зводячи, дивилась На Петруся. Одним-одна І виростала, й дівувала, І за старого генерала Занапастили, продали! І вкупі гроші пропили... І тяжко, тяжко заридала. «Ходімо, серце, погулять! Ходім, Петрусю, в сад>

Shevchenko/Kobzar_vybrane_vyd_1954

<, не знатимеш нічого, Не знатимеш, як хвалять бога, Як люди люблять живучи. А жить так, господи, хотілось! Хотілось любити Хоть годочок, хоть часочок На світ подивитись. Не довелось, а все було, Всього понадбала Стара мати. Саму тебе Мов намалювала, Хоч молись перед тобою, Мов перед святою... Красо моя молодая, Горенько з тобою! Жить би, жить та славить бога І добро творити, Та божою красотою Людей веселити. Так же ні. А молодії Та карії очі Щоб марніли>

< До самого краю І незчулась! Дні минули, Місяці минають, Мина літо, мина осінь, Мина сьомий місяць, осьмий, Уже й дев'ятий настає. 383 Настане горенько твоє! У титаря у садочку, У яру, криниця Під вербою... До криниці Не води напиться Ледве ходить титарівна — Трохи пожуриться, Поплакати, погадати, Як їй дівувати? Де їй дітись од сорома, Де їй заховатись? Раз увечері зимою, У одній свитині, Іде боса титарівна І несе дитину. То підійде до криниці, То знов>

< тополі Над Іваном на могилі, Коло того гаю; І без вітру гойдаються, І вітер гойдає. Кос-Арал 1848 414 Якби мені черевики, То пішла б я на музики, Горенько моє! Черевиків немає, А музика грає, грає, Жалю завдає! Ой піду я боса полем, Пошукаю свою долю, Доленько моя! Глянь на мене, чорнобриву, Моя доле неправдива,* Безталанна я! Дівчаточка на музиках У червоних черевиках,— Я світом нужу. Без розкоші, без любові Зношу свої чорні брови, У наймах зношу>

< за водою, Пливуть з сього світа. Якби були батько, мати Та були б багаті, Було б кому полюбити, Було б кому взяти. А то нема, сиротою Отак і загину, Дівуючи в самотині, Де-небудь під тином. Кос-Арал 1848 422 * * * Ой не п'ються пива, меди, Не п'ється вода, Прилучилась з чумаченьком У степу біда. Заболіла головонька, Заболів живіт, Упав чумак коло воза, Упав та й лежить. Із Одеси преславної Завезли чуму. Покинули товариша. Горенько йому. Воли його коло>

< хлоп'яточко в стерні. — О горе, горенько мені! Що я робитиму на світі?.. Се ти, Петрусю? — Ажеж я. — Ходім до мене, будем жити, Як там на хуторі колись Жили, жили.— Та й похилилась, Очей не зводячи, дивилась На Петруся. Одним-одна І виростала й дівувала, І за старого генерала Занапастили, продали! І вкупі гроші пропили... І тяжко, тяжко заридала. — Ходімо, серце, погулять! Ходім, Петрусю, в сад, в палати. — А хто ж тут буде доглядать. Хто попасе мої ягнята>

Nechui-Levytskyi/Stari_hultiai

<, знаючи Грицаєві норови. Дід не знав, де дітись з нудьги. — Ото горенько! Пішов би до шинку побалакать в людьми, та чортма за що горілки купить. Кручусь та верчусь, мов навіжений. Ото яка халепа трапилася мені. Овва! Дід страшенно нудився. Він пішов до одного діда сусіди, пішов до другого, посидів, побалакав, але ніхто не дав йому ані чарочки горілки. — Знаєш що, Оришко! а піду я та причеплюся до Мотуза, щоб дав мені ще з п'ятдесят карбованців>

< знайшла свою хустку аж під полом. Хотіла вона підняти руки вгору, щоб зав'язать голову хусткою, а руки не слухали її й опали. — Ой боже мій! Це ж мені руки одібрало! Ой боже мій милостивий! Що ж тепер мені робить? Як мені жити в світі божому без рук? — крикнула баба Оришка. Баба сиділа на полу й плакала. — Це, мабуть, од переляку. Це вчорашній переполох одібрав в тебе руки. Ото яке горенько! — сказав дід зітхнувши й задумався>

<. — А от же тобі то й не одібрало рук з переляку. Це мене господь за щось покарав, та не знаю за що. — Та я й не дуже перелякався на тій пожежі; тільки був трохи напідпитку, бо все дочиста пам'ятаю. А ти була зовсім п'яна, бо верзла язиком якусь нісенітницю й на ноги не могла підвестись. І навіщо було тобі так багато пить? Вже як допадешся до тієї горілки, то дудлиш, наче голодна свиня помиї з шаплика. От тепер і маєш пам'ятного. — Оце яка напасть мені! Оце горенько>