Kovalenko/Zrada

< десь був при гетьману, в охотному війську, Марія. При якому гетьману ? Баба (плачучи). При М азепі, папїматочко, при старому, горенько моє... Своєю охотою пішов, я вам, папїматочко, як рідній при- знаю ся. Щ е тоді* пішов, як не проклинали, як Ш вед за Д е- сною був... Марія. То виходить, що брат па брата воює. Один при М азепі, Баба. Т ак, так, моя матінко, брат на брата воює>

Nechui-Levytskyi/Bida_babi_Palazhtsi

<. - Отаке мені горенько на старості літ од свого сина, од своєї дитини. Така велика біда мені, якої, мабуть, ніхто не зазнав на світі. Та й я до цього часу не зазнала такої біди ні од кого, окрім хіба проклятої Параски Гришихи. Але її й бог не благословив, і люде клянуть.А то ж мій рідний син, моє чадо!-бідкалась, аж стогнала Палажка. На другий день вона знов пішла по селі розпитувать людей про духовницю, була і у вчителя, заходила до батюшки>

Drozd/Lystia_zemli_Tom_2

< на інший бік гори. І його не стало. Я й кажу: «Ой горенько: куди ж се мій Сидір поїхав?!» А дід, старезний такий, із довгою, білою бородою, і гомонить: «Се йон заїхав на інший бік гори Холодної і вже не повернеться…» Прокидаюся, а вже мого Сидора нема, уже йон помер…» Потім знову глузд і пам'ять вертаються до неї, уже думка на думку не наскакує, уже говорить, як вишиває, на полотні життя свого: «А тади хлопці дівчатам, на яку розсердиться, що гулять>

< міській комендатурі, а там — добре годуватимуть. — Розкажи-но мені, синку, сон свій, усе, що запам'яталося, — попросила мати. — Хоч ви теперечки вельми вчені, ні в що такеє не вірите, але у снах я знаюся, ще Нестор, Семирозумом прозваний, навчав мене плетеники снів розплітати. І переказав Митро сон свій дивний. Уважно слухала його Уляна, знову і знову перепитуючи, а по тому мовила так: — Синку мій, горенько моє! Сон твій — не випадковий, урочний сон>

< язиком своїм дурним: «І одкуль ви, тітко, усе знаєте, чи вам сорока на хвості приносить?» Спохмурніла Уляна з лиця, не любила, коли розпитували про знаттє її, та й мовить по хвилі: «Не я, молодице, знаю, душа моя материнська — знає». Воно, мо', й так, і нічого надлюдського у знатті її не було: коли дєткам моїм, як ще малі були, на хворобу йшлося, горенько завтрашнє я наперед, як у ренгені тому, душею проглядала. Аж і правда, брехонуло собача у дворі>

<, дитя своє укутувать. А Уляна сиділа на лаві, голову повісивши і руки на колінах склавши, печальна уся, як осінь пізня. Далєй і каже до самої себе, не до мене, наче й нема уже мене у хаті: «Ой, буде ще горенько, буде моєму Митрику од людяки сеї недоброї…» Аж так яно і получилося, але сеє уже трохи пізніш. А тади йон розказав усе, що знав про Митра, сина Уляниного. Спало дитятко моє сном глибоким, і я слухала його, наче кіно страшкеє дивилася>

< селянина з дому виганяють./ /Хоч іди та утопися, бо нема де дітись:/ /Виростають нехрещені наші бідні діти./ /Кохаються невінчані, без попа ховають./ /Запродана наша віра — в церкву не пускають./ /Ой горенько всім селянам нині на цім світі/ /Нема чого пити і в чому ходити…/ /Годі, браття, нам, селянам, ці муки терпіти,/ /Пора, браття, нам вставати — що треба робити:/ /Пора владу ту совєтську давно вже розбити,/ /Бо не можна нам, селянам, надалі>

Shpak_Oleksandra/Z_knyhy_zhyttia

< — Є ! ! ! . . — вирвався оклик радости. — У димарі є лю дина!.. Розібрали димар в одному місці... Вийняли уваж- но, мов яку дорогоцінну цяцьку. Положили на стіл... — Ой, горенько! Та це ще дитина. Такий молодий, мов школяр, а білий, як голуб. Вдивляються уважно на нього, а він відкрив пома- лу свої очі, повів кругом по людях і знову їх замкнув. Закликали лікаря, який взявся його рятувати. Відійшов Грицько>

<? .. Ой, як не скочив я зі саней та до міш ка... і ото- ропів . .. Та ж це мій заєць та ще й з моїми грішми!.. Біжу за зайцем та де його догоню! А ще такі великі сніжні засипи. Ледве, що в снігу не потонув... А коні чогось почали форкати. Ой, горенько моє! Чи не заню- хали десь вовків? .. А це що за нещастя на мою голову спало. Чимдуж біжу до саней та ґальопом додому>

< й німі. А Марія бачить, що здані вже на свою власну до- лю, заломила руки і вже голосить: — Ой, падоньку мій, ой, горенько моє! Де ж ми по- пали у чужий світ і незнаний... От тут так і стояти бу- демо пнями не знайшовши когось із своїх людей... — Ой, цитьте вже, мамо, цитьте! Завчасно ще го- лосити. Знайдеться ще хтось, що порадить нам що ро- бити, та де переночувати. А у днину>

Vovchok/Narodni_opovidannia_vyd_1986

<. Коли щось зашелестіло; рипнули двері, увійшла наша Одарка. Ми так і зомліли, як па неї глянули: бліда-бліда та замучена! А вона, безталанночка, поклонилась та й стала в порога, як чужа; стоїть і очей не зведе. — От, жінко,— каже брат,— ми й шобачили свою дитину. Яка красна стала! — та й заплакав. Уперше зроду я тоді побачила, як мій брат плаче. Нехай мати божа удруге не приводить! Посадили ми свою Одарку на лавці; братова й каже: — Доню моя! горенько>

<. Плаче та на свою долю нарікає: — Що се я поробила! Що се я починила! Та яке 158 моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на світ породила! Горенько моє! Доля моя сирітська! Стара тим і заручинам не рада, та втішає унучечку, вмовляє: — Чого плакати, моя дитино? Годі ж бо, годі! — Чому господь не дав йому панства-багат- ства! — викрикне панночка та так і вмиється слізоньками, по кімнаті бігає, руки заломуючи. — Дитино моя! Серце моє! Не плач>

<, а парубками ніколи не присняться. І як живії вони стоять перед душею моєю: Андрійко веселий, кучерявий, ніби по хаті бігає та гомонить, а в хаті ясно-ясно! Василько над квітами та зіллями сидить, задумався... 321 Прокинусь... пусто!.. Робота дожидає; треба жити, треба діло робити, треба терпіти горенько... Живу... Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю — якось дурнішаю, якось туманію, наче жива у землю входжу... НЕ ДО ПАРИ>

Vovchok/Instytutka

<!   XVI Об різдві їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очі блищать; водиться з ним попід руки. А він і очей з неї не зведе, — аж спотикається на ході. Гульба точилась до самого світу. Отже, скоро жених і гості з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарікає: — Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на світ породила! Горенько моє! Доля моя сирітська! Стара тим>

Nechui-Levytskyi/Neodnakovymy_stezhkamy

<, позамазувались усі. Ото яка шкода!..» — Хі-хі-хі! хи-хи-хи! — пустила сміх горошком Люба, ще й головку одкинула назад, щоб показать білі зуби. Мелася теж зареготалась. Обидві матері й собі засміялись. Панія Загірня була в їх сміховищем. Елпідифор завжди піднімав її на смішки та на жарти і цим тішив своїх паній. — «Ой, горенько моє!» — передражнював далі Елпідифор панію Загірню й показав, як вона розчепірила пальці та присіла, щоб повизбирувать в кошик>

< про бджільництво і таки добре підійшов під вподобу старого Гуковича. — Ви, певно, кохаєтесь в пасіці? — спитав Андріян Кирилович. — Ще й як! Та тільки горенько, що в нас у Києві нема де розвести пасіки, — сказав Уласевич. «Певно, він практична людина. От коли б залучить цього препсового Мишука собі за зятя! Мав би доброго пасічника та певного помагача й доглядача», — подумав старий. — А ви, мабуть, маєте добрі коні, бо кохаєтесь в конях>

<, горенько, що в татка порожньо в кишенях. Чом би пак не поїхать, не побавиться і в опері, і в Шато в кафешантані... якби було за що. Є що купить у Києві, — та купила бігма, як кажуть в приказці. Як розстараємось грошей, то тоді й поїдемо швендять у Києві, — бубоніла Мелася з легким роздратуванням. — Та в мене то є гроші, але, бач, не вистаче на все, — обізвавсь Мишук, запикуючись. — А коли не вистаче на все, то знай, що тато не може настачить доволі>

Khayyam_Omar/Rubai

< послав очам незрячим, Нічого нам не дав! Та ми не плачем, Бо тільки горе навкруги ми бачим. ============================================================================================================================================== 22 -- Як жаль, що молодість безслідно протекла, Що в ступі Неба нас потовчено до тла! О горе, горенько! I оком не змигнувши, У прах вернулися, покинувши діла>

Dovzhenko/Zemlia

< від співу, вона впала на постіль у сутенному кутку майже непритомна.   ...Ой устань же, сивий орле, Вернися додому! — Не вернуся, моя мила, Горенько з тобою...   Архип Білоконь буквально прикипів до вікна. З вулиці здається він повішеним на стіні зображенням Каїна в старій потемнілій рамі. Рот роззявлений, волосся розкуйовдилось від спеки. Він не дихає. Він вперше до мозку кісток відчуває, що далі так жити неможливо. Що сподіялось у державі>

Ukrainskyi_narod/Pisni_ta_romansy_literaturnoho_pokhodzhennia

<. Коли не прибудеї ОЙ ОДНА Я, ОДНА Ой одна я, одна, Як билиночка в полі. Та не дав мені бог Ані щастя, ні долі. Тільки дав мені бог Красу — карії очі. Та й ті виплакала В самотині дівочій. Ані братіка я. Ні сестрички не знала. Між чужими зросла, І зросла — не кохалась! 148 Де ж дружина моя. Де ви. добрії люди? їх нема, я сама, А дружини й не буде! ЯКБИ МЕНІ ЧЕРЕВИКИ Якби мені черевики. То пішла б я на музики. Горенько моєї Черевиків немає, А музика грає, грає>