Mykhailiv_O/Lysovychi_khronika_halytskoho_prykhodstva

< польською мовою «Анна Кареніна», бо його зацікавило прізвище — якесь італійське, чи що. Але відкрив, що Кареніна — московка і перестав цікавитися. Ігорчик москалів не любить ще від коли в Вінниці грав у дивну шахову гру з маленьким Ванею, і в грі тій біла фіґурка «Петлюри» завжди побивала чорних «кацапів» — большевиків та денікінців. А навколо тоді, і в Києві й у Вінниці — ой горенько ж — перемагали таки «кацапи». Та й до того ще книжка була нудна>

<».) І вся молода ґенерація приходська хвилюється, готується й приспівує: «Хай скрипка грає цілу ніч» — бо це найновіше танґо. Ігор також дуже хотів би поїхати на оті славні вечерниці, але ж горенько! — він зовсім не вміє танцювати. Він, хоч у революції страх відважний, та з дівчатами несміливий зовсім, а до того ще, від коли він підріс і змужнів — усе якась жалоба була, то за Листопад, то за Пацифікацію, то за поляглих боєвиків. І Ігор не танцював>

Zalata_Leonid/Holuba_lysytsia

<... - Ой, який гарний! А де ти взяв? - На шапку виміняв. Кланя щасливо засміялася. Тільки це вже був не той сміх, якого він так боявся. - Григоре, та ти ж, мабуть, вуха відморозив! Горенько ж ти моє! І заходилася натирати йому вуха снігом, а він покірно схилив голову, бо вона ж маленька і навшпиньки не дістане. Слухав вуркітливий голос Клані і думав: чи не забагато подій випало йому на один день!? І був вдячний за те, що вона нічого не питала. ©>

Mischenko/Batalion_neobmundyrovanykh

< жінки, заплакали діти. — Ой горенько ж наше, горенько! Та де ж ти взялося, звідки принесло тебе на нашу голову? — Не знаєш звідки? — мало не плаче сердобольний Остап. -Проклята німчура принесла його на нашу землю. Піду ось, на капустку сіктиму гадів. Я їм усе пригадаю: і дітей, загнаних у неволю, і спалену хату, і твої сльози. — Ти підеш, а що я робитиму з дітьми? Старші хтозна чи й повернуться тепер із тієї проклятої Богом і людьми Німеччини, а ці>

Vovchok/Dva_syny

<. І як живії вони стоять перед душею моєю: Андрійко веселий, кучерявий, ніби по хаті бігає та гомонить, а в хаті ясно-ясно! Василько над квітами та зіллям сидить, задумався... Прокинусь... пусто! Робота дожидає; треба жити, треба діло робити, треба терпіти горенько... Живу... Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю... якось дурнішаю, якось туманію, наче жива у землю входжу...   --- КІНЕЦЬ --- У *.txt форматував Віталій Стопчанський>

Nechui-Levytskyi/Na_hastroliakh_v_Mykytianakh

<, неначе зумисне, гаялись та не дуже-то хапались додому. — Оце лишечко! Чого це вони так довго забарились? — бідкалась вона перед Софією Леонівною. — Вже й борщ умлів, і каша впріла, і печеня з курчат всмажилась. Ото горенько! І борщ перестоїть, і каша перепріє. Мені буде сором перед вами. Вже люде полуднують, затого й вечір буде, а ми ще й досі не обідали. Але саме в той час загавкали собаки в дворі. Усі кинулись до дверей зострічать вловчих. Усі>

< почування, поетичне натхнення. Леонід Семенович обчеркав хапком обвід вигляду на картині й почав поволі накидати малюнок, та все стиха мугикав пісню. То був знак повного вдоволення його душі; то був виявок його почуваннів краси на землі й у небі. «Забрав би з собою в душне та курне місто і ці верби та осокори, і цей лиснючий ставок з берегами, і цей питель, і шпиль з домком, та горенько, що не влізуть у торбу. Треба хоч схопити обвід та накидок>

< то сова, то сичі й не дали йому гаразд виспатись. Вранці він розказав Флсгонтові Петровичу про свою пригоду вночі. — Це, мабуть, па горищі оселилась або сова, або сич, — сказав Флегонт Петрович. — Ото горенько! ніяк не дам ради оцій школі, так її занехаяли. Але кудою б оце проліз сич, коли ушивальник повшивав куликами усі продухвини на покрівлі й дірки. Вже й потьоки не течуть по стінах, і з стелі вода не крапає, бо позамазували усі проточини>

Zalata_Leonid/Uschelyna_Synikh_Tumaniv

<. Я подарую її тобі, Кланю, ти зажди лиш трохи. А поки що на ось цей камінчик. Бачиш, він теж голубий… — Ой, який гарний! А де ти взяв? — На шапку виміняв. Кланя щасливо засміялася. Тільки це вже був не той сміх, якого він так боявся. — Григоре, та ти ж, мабуть, вуха відморозив! Горенько ж ти моє! І заходилася натирати йому вуха снігом, а він покірно схилив голову, бо вона ж маленька і навшпиньки не дістане. Слухав вуркітливий голос Клані і думав>

<. Закон рівноваги в природі. Так де ж вона, питаю я, та рівновага? Де? Світ населяє тьма-тьмуща мікроорганізмів. їхні шляхи раз-у-раз перетинаються. Не може бути, щоб ця тварюка уникла такої зустрічі! Це було б неймовірно. Ми просто не бачимо, ми сліпці, ось хто ми. — Ох, оці мені мікробіологи! — насмішкувато промимрив Борис. — А що коли тут вірусом і не пахне?.. — Хто знає. Я вірю, я майже певна. Тому й до вас прийшла. А на своє горенько>

Myrnyi/Khiba_revut_voly

<, ніж піщанська невеличка церковця. Оже вони ще більше — не то здивувалися, не то перелякалися, як увечері бородатий прикажчик ходив від хати до хати — загадував, щоб на завтра жінки були той палац мазати. — Ой, горенько! що ж то тепер буде?.. — питали крізь сльози чоловіків жінки. — Не що... Треба йти, щоб не було, бува, того, що Мотузці... — раяли чоловіки. Назавтра рано-рано, чуть зоря, жінки, заливаючись слізьми, прощалися з дітками, мов>

< далеко краща, ніж рідна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вітер по степу; а люди — кожен сам собі... А тут — чого душа забажала — усе є; а товариші — брати рідні: за ними, як у бога за дверима — і поможуть, і виручать... з ними краще, ніж з батьком та матір'ю!» Максим, як там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це — життя у казармі вонючій та вонюча>

< жінка, коли сорочки своєму чоловікові не вишию? Я б йому, які найкращі зразки є, усі б, здається, вимережила... Та горенько — не знаю всіх! — Спасибі тобі, дочко, за твою ласку як до його, так і до мене! Як ти увійшла до нас, то мов праведне сонце вступило в хату, немов нам очі розв'язала, світ повила рожевим квітом... А якби знала, як то спершу було? Як ні хліба, ні одежини... та треба щодня на роботу йти... А він ще малий був — і його іноді>

< що-небудь подіяти... Вона одмагалась сльозами. «Оце й мені, так як і матері, приходиться привикати до цього, — думала вона серед ночі самотою, як Чіпки не було. — Невже ж і я така стану, як мати? Чи, може, вона вродилася такою?.. Ні, то, видно, стала така за таким замужжям… Горенько моє! Це ж, видно, й мені не краща доля cyдилася: розбишацька дочка — розбишацька й жінка! Господи!..» І гидкий і страшний здавався їй Чіпка: вона його тоді жахалася>

< десяти дівчинка, у одній сорочці, об'юшеній кров'ю, боса, розхристана, розпатлана — стояла й трусилася... — Що се?.. що з тобою, дочко?.. чия ти?.. де ти була?.. звідки вирвалась?.. — тремтячи сама всім тілом, питала Мотря дівчинку. — Ой, лишенько... бабусю... Ой... горенько тяжке... — з плачем ледве вимовляла дівчинка. — Я з хутора... розбишаки були... усіх побили... порізали... постріляли... батька... й матір... діда... бабу... дядьків>

Mischenko/Batalion_neobmundyrovanykh_vyd_1995

< Піддубному. — Збирайтеся, дядьку Якове. З харчами на два дні викликають до сільради, — повідомляє новину і Якову Самокішу. — Не журіться, дядьку Остапе, — втішає засмученого Варяницю. — Не тільки вам — усім наказано з'явитися. І знову заплакали жінки, заплакали діти. — Ой горенько ж наше, горенько! Та де ж ти взялося, звідки прийшло на нашу голову? — Не знаєш звідки? — мало не плаче>

Burlai_Viktor/Po_imeni_skirr

<! Це було б неймовірно. Ми просто не бачимо, ми сліпці, ось хто ми. - Ох, оці мені мікробіологи! - насмішкувато промимрив Борис. - А що коли тут вірусом і не пахне?.. - Хто знає. Я вірю, я майже певна. Тому й до вас прийшла. А на своє горенько тебе зустріла, - закінчила Валентина вже жартома. Та жарт вийшов якийсь вимучений. Ось уже який раз, в недільний день, вони приходять в степ, до цієї осики, її “відкрила” Валентина. Вдалині бовваніє місто - організм із каменю>

Po_Edgar/Chornyi_kit

<, він так до скону й гнітитиме моє серце! Ці муки витіснили з моєї душі рештки добрих почуттів. Я плекав тепер тільки лихі думки - найчорніші та найжорстокіші заміри. Моя звичайна похмурість переросла в ненависть до всього сущого - навіть до всього роду людського. І найтяжче страждала від раптових, частих і непогамовних вибухів люті, у вир якої я сліпо вкидався, моя, о горенько, покірлива і безмовна дружина. Одного разу, пораючись по господарству, ми з нею>