Kafka_Franz/Znyklyi_bezvisty

< в спині й на голові, спричинені зударом із шафою, взялися безпосередньо від Делямаршевої руки. «Мерзотнику» , — почув він іще гучний вигук Делямарша в темряві, що заступила йому очі. А коли у виснаженні повалився перед шафою, до нього ще слабко долинули слова: «Ну, постривай». Коли він опритомнів, навколо було вже зовсім темно, мабуть, іще пізня ніч, з-під завіси до кімнати проникав легесенький відблиск місяця. Чутно було рівномірне дихання трьох осіб>

Kamiu_Alber/Chuma

<. І відповідав: — Так, святий, якщо тільки святість — сукупність звичок. Але водночас Тарру завзявся описати досить докладно один день у зачумленім місті й дати точне уявлення про заняття й життя наших співгромадян того літа. «Ніхто, крім п'яничок, тут не сміється, — записав Тарру, — а вони сміються надто багато й часто». Потім ішов сам опис. «На світанку містом проноситься легесенький повів. О тій порі, порі поміж тими, хто вмер уночі, і тими, хто вмре>

Ohulchanskyy_Oleksii/Znakhidka_na_vse_zhyttia

< семикласників був, звичайно, металобрухт… Той пам'ятний для Славка день розпочався рано. На світанку снився йому, як і завжди, океан. Він, легесенький, мов пір'їнка, лежить горілиць у теплій воді. Вітерець-задирака лоскоче йому живота і ледь-ледь розгойдує синю-синю воду. У небі юрмляться білі, як мамина хустка, мартини. До чого ж хороше Славкові! Ось уже й до острівця він підпливає. На кучерявих пальмах гойдаються мавпи… Та неждано з-за дерев здійнялася>

Syrotiuk/Zabilily_snihy

< так уважно, як ще ніколи і нікого не слухала.   * * * Прогулянка по Вілюю зараз зринає в його уяві, як знадлива казка. Берестовий човник, легесенький, наче висушена тріска, мірно похитується на хвилях, що односять його вниз течією. Вона у квітчастому шовковому платті, на якому змішалися пелюстки червоних троянд і кетяги бузку. Сидить на тупому носі човника, розповідає про своє безтурботне дитинство, іскристо сміється. Іноді нагинається, захоплює>

<, та ніяк не зберусь; хочу таки незабаром почати, можна б написати чимало. Та й сибірських спогадів хватило б надовго. Тільки я не люблю писати, як звичайно оповідання у нас пишуться. «Сонце, здіймаючись понад гаєм, виблискувало проміннями... Соловейко потьохкував у зеленому садочку про те і про се... Легесенький вітрець подмухав та ласкався до полискуючої золотом травиці... Її розкішне вбрання... Її чарівна постать... Він поклав одну ногу на другу>

Mopasan_Hi/Mont-Oriol_vyd_1957

< ВИ У повітрі над дорогами, в спеку, легесенький присмак ванілі? Правда ж? Так це ... це ... ні, не зважуся вам сказати. Гляньте! Тепер він уже зовсім розсміявся і простяг вперед руку: - Повз них сунула валка возів із сіном, Їх тягли запря- жені попарно корови. Неквапливі тварини, зігнувши голови під ярмом, з прив'язаними до дерев'яної перекла- дини рогами, важко ступали, і під напнутою шкірою було видно, як ворушаться суглоби'>

Dashkiev/Kryshtalevi_dorohy

<. Тільки надвечір наступного дня вали почали дрібнішати, згладжуватися, зникати. І безмежжя моря, освітлене призахідним сонцем, постало ще іншим — грайливим, ніжним, вкутаним у нескінченні переливи зеленого, синього, перлистого, рожевого. Повійнув легесенький береговий вітерець. Стрункі пальми, що настраждалися за день від нестерпної спеки, тепер, коли з гір повійнуло прохолодою, як манірні дами, обмахувалися візерунчастими віялами листків. Зацвітали магнолії>

Hain_Kristof/Villenbrok

<. — Не знаю. До чого це, Бернде? 60 — Один поцілунок, і тільки в щоку. Та якщо ти не хочеш, я ж тебе розумію, Марґо. Метеликів і комашок не можна торкати, вони занадто ніжні. — Будь ласка, Бернде, я не знаю. Я зовсім заплуталася. — Хочеш піти? Будемо рушати? — Ні. Ще ні. — Я поцілую тебе, Марґо. Один поцілунок, легенький, зовсім легесенький. Як цілують метеликів. Він повільно підійшов до неї й поцілував у щоку. Вона повернула до нього обличчя>

Adam_Mickiewicz/Pan_Tadeush_abo_ostannii_naizd_na_Lytvi

< та дівчина і миле має личко, Та ближче підійти — справдешня чередничка! Рум'янець на щоках — бо голова пуста,— І дишуть хлопською вульгарністю уста! Нащо ж дурить себе? Пастушка, а не фея, Із морквою в руках, не з рогом Амальтеї! А пера струсеві — пучок звичайних трав! І він у розпачі аж руки заламав... Книга третя Дитя наївне так, кульбаби цвіт зірвавши, І задивується, і засмутиться завше, Коли від подиху в повітря відлетить Пушок легесенький>

Turianskyi_Osyp/Poza_mezhamy_boliu_Syn_zemli_Opovidannia_zb

<. Не хоче мішати великого мовчання оглухлої природи. Відвернули очі від життя і вслухалися в безконечне мовчання буття. І здавалося, що найніжніший шепіт, легесенький рух ізбудить когось, що великий, як людське страждання, сильний, як життя, могутній, мов смерть. І станеться щось, чого ніхто ні в ясній країні казки не чув, ні під сонцем навесні не бачив, ні в темній пропасті не змірив. Хтось нараз тихесенько зітхнув. Хто це? Сліпий товариш>

Ray_Douglas_Bradbury/451_za_Farenheitom_zbirka

<, — що відчуває людина в такій оказії. От коли б, приміром, спалювали/наші//наші/ — У нас немає книжок. — А якби були? — Може, у вас є? Бітті повільно опустив і підвів повіки. — Ні. — Монтег глянув поверх голови гравців на стіну, де висіли друковані на машинці списки заборонених книжок. Їхні назви стрибали в полум'ї, коли цілі віки щезали під ударами його сокири й палали, змочені гасом — не водою! — з шланга в його руках. — Ні. — І ніби відчув легесенький>