Знайдено 43 текстів.
<, ранжир — це був тільки творчий прийом, щоб поставити на лівому фланзі самого найменшого і сказати, що це буде... Хто це буде? Пригляньтесь! Оцей самий найменший — це той, хто тривожив нашу епоху памфлетами, ухилами, хто завдав смертельного удару чума- кам, просвітянам, голопупенкам, енкам, і з ухилів, зигзагів і падінь вийшов прямий, загартований, вірний. Узнали! Готово! Красненько... Отже, тепер (після спільної зйомки>
Matsiuk_Romko/Surzhyk_dlia_inteligentsii
< інтелектуальну незайманість „новые украинцы“, як і но- ва галицька номенклятура, що їх залюбки мавпує, пояснюють „не- спроможністю“ рідної мови. З причини виключно убогого, з до- зволу сказати, „володіння“ українською мовою, вони змушені на- віть запозичати слова з багатого мовного запасу диких гаїтянсь- ких голопупенків: Хіба спаде на думку нинішньому розбагатілому номенклятурнику чи міщанинови, що назву улюбленого „пікніко- вого“ начиння>
Ohulchanskyy_Oleksii/Znakhidka_na_vse_zhyttia
< його та ще й знущається з нього. «Та як він сміє, цей голопупенко, у якого за душею, напевно, і поганенької копійчини немає, а на плечах випріла сорочина. Ти ще потанцюєш у мене, харцизяко!» — лютував у думці Онисько. …Надвечір з моря повернулися рибальські дуби. Виблискували проти вечірнього сонця на дубах добірні сріблясті лящі. Їх навантажили рибою так, що ніде було сісти рибалкам. Люди сиділи на рибі. Прищ радів. Сьогодні море, як ніколи, було щедрим. Давно>
<. Моя ікона ліворуч,Мати Божа. І там хоч з краєчку напишіть моє прізвище. Ви не забули, мене звуть Ганна Тельбухата. Так і напишіть Тельбу- хата. — А на моїй іконі поставте напис невеликий, сріблом покрийте, бо чоловік гніватись буде, як діти побачать, — соромливо просила Настя Голопупенкова і витерла двома пальцями носа. — Будьте певні, люди добрі, я вже за все подбаю. І люди втішені, що опанували першим східцем до раю, ставили грубезні>
Nakonechnyi_Yevhen/Ukradene_imia_Chomu_rusyny_staly_ukraintsiamy_vyd_2004
< заперечував проти визнання малоросійським того, що, мовляв, належить великорусам споконвіку35 . «Тим самим він свідомо чи ні визнавав саму можливість такої дільби і заперечував, по суті, концепцію безумовної єдності «трех русских племен»36. Погодін, який бачив поширення визвольних ідей, лякав українців, що коли вони здобудуть незалежність, то «Мало- россиянам с каким-небудь Хмельниченком или Голопупенком ничего не останется делать, как, почесьівая>
< звірів омлілі жінки й дівчата прийшли до себе, доктор Ведмеденко говорив: «Людоїдство між людьми — це наслідок непоміркованості, глупоти й бездушності вчорашнього голопупенка. Замість задовільнитися розвалом дотеперішнього коронованого ладу та змагати поволі й обережно до здійснення рівності й свободи між людьми, перейняв неграмотний, недосвідний і голодний голопупенко ненажерливу душу від свого попередника деспота та перейшов його тисячу разів>
< тільки невеличку подорож, а саме: за панування царів сидить корона на голові, а за панування голопупенка стоїть догори ногами під ліжком для певної потреби так довго, доки той сам голопупенко не вийме її з-під ліжка й не покладе її собі на голову. Тоді юрба, що раніше кричала: «Смерть цареві!», тепер несамовито реве: «Хай живе цар!» Оце вічне, незмінне блудне коло людського суспільного ладу. Ніяка зміна на ліпше, ніякий поступ тут неможливі. Чому? Люди>
< і на так званих голопупенків або пролетарів. Уявіть собі, панове, що у нас, наприклад, який-небудь мій земляк ведмідь у приступі якогось поганого настрою вбив би нараз двадцять овець. Що ви думаєте? Невже він після заспокоєння свого голоду не відступив би других п'ятнадцять овець своїм сусідам?..» Доктор Ведмеденко обернувся до ведмедя Бурмила і з усміхом запитав його: «Як міркуєте, вуйку Бурмиле? Так, чи ні?» На знак згоди Бурмило хитнув головою й бурмотнув>
< басовим голосом: «Гм» «Але людина», — говорив доктор Ведмеденко, — «нагоропашить цілу гору скарбів, запхає ними горло, черево, кишені, пазухи, халяви, а коли голопупенки хочуть із тієї гори взяти дещо у свої власні кишені й черева, тоді людина кричить до них: «Геть руки від цього, ви, обірванці, голодранці! Це не ваше, це моє!» Для звіриних мізків, не притемнених людською культурою, просто незрозуміле те, що держава бере такого самолюбного глитая>
< з його ненажерливим і вічно, як безодня відчиненим ротом, у свою оборону перед мільйонами тих голопупенків! Ми, звірі, не знаємо засади «це моє, це твоє». А люди на цій засаді збудували цілий свій державно-суспільний лад. Коли у нас який звір голодний, то наша держава каже йому: «Наш край багатий і широкий: бери собі, що хочеш». Коли ж у людській державі мільйони гинуть із нужди й голоду, то держава тільки про одне дбає, а саме, щоб ті мільйони голопупенків>
Tarnovych_Yuliian/Za_rodyme_pravo
<. Ваньо напінкався таких печених пампухів, зама- руцькав собі обі руки по лікті й лиця аж по чоло, і бігав під беріг. Там скидав почерез голову своє сороченя, гужвав, мняв сороче- ня на малий клуночок, прикладав каменем під корчикрм і голопупенком стрибав по яр- ку. Бовтав ніжками воду в калабанці, хачу- риком нурявся з . голівк'ою в чистім дзеркалі свого струмочка. Потім швидкою плискою>
<. І за це, а не за діяльність був суворо покараний. Кому потрібна твоя щирість? Є багато таких, яких вчинки мільйон разів менші, як і. Дзюби, і які цілком щиро каються, але на їхні заяви і старання ніхто не звертає уваги. Все служить одній меті — пропаганді. Помилували Дзюбу — звучить! Увесь світ гомонить про гуманність. А помилували б якогось там Голопупенка. І кому від того стало б тепло чи холодно? Досиджуй>
< — держави їхньої відродитель — був той, кого найбільше там ненавиділи, такі, як ти, націоналісти. Во ім'я державної, а не націоналістичної ідеї бореться так слушно і завзято Литва за Вільно, де нації литовської, як нема! І не пишуться в цих всіх націоновластях німецькою транскрипцією імена Бартлів, Геців, Брікнерів, Коллярів і Вальдемарсів, щоб показати, що це «чужинці», а не «справжні» голопупенкові націоналістичні «україн- ці>
<, як той сільський сміхун Кость Єгомость бажав панні граф'янці, щоб вона з Іваном Куценком породила дванадцять синів, гайдамаків! Ах, серце мені тріскає з болю й чоло мені лупається зі стиду, що така гарна граф'янка запропащує шляхетський світ, багном обтраскує великопанську славу й силу і на ноги зводить заялозених хлопів, голопупенків та обірванців і жебраків, таких, як я… Граф Залуський усміхнувся філософічно і сказав до жебрака; — Коли зближаються до влади>
Час виконання пошуку: 4.7 c