Vynnychenko/Chekannia

<, Трохиме? — часом чується тихим шепотінням від Мотрі. Трохим скидує очима на могилу, де сидять Козолуп та Кавун, і сумно відповідає: — Ні, не видко ще, мабуть. Жаби стогнуть. Самотньо, безнадійною покірністю звучить їхня скарга в застиглому гарячому повітрі. У-ум!.. У-ум! — Ох, недобре мені, Трохиме, — шепоче Мотря, — смертонька моя... Трохим з боязкою тугою дивиться на неї і тихо говорить: — Потерпи, Мотре... Може... архірей>

Polonska-Vasylenko_Nataliia/Akademik_Ahatanhel_Yukhymovych_Krymskyi_1871-1941

< з урядом, і вирішено було обрати президентом Д. К. За- 5 Нагадується мені цікавий штрих із взаємовідношень двох велетнів української літератури та мови. Л. Старицька дуж е шанувала й любила Кримського, але завжди казала, що він зіпсував українську мову Звени- городськими провінціялізмами: «всенька», «смертонька», і т. д. Кримський високо ставив Старицьку-Черняхівську, як письменницю, але завжди до->

Drozd/Lystia_zemli_Tom_1

<. Бо як зчинив ото бучу Гаврило Латка, і прийшло військо, і бухнуло по селу з гармати, дак його у дворі осколком убило./ /Се яни там, у Глинищі, пуляти з рушниць та ліворверів училися, се я знаю. Була я ще мала, а мій дід помирав, і тяжко йон помирав, муки великі приймаючи, рак йому нутро роз'їв, і ліченія ніякого. Дак йон, було, і гомонить, а я слухаю: «Може, мені се за гріхи така смертонька, бо як був я ще молодьон, і рибалив, і продавав рибу крамарям>

< землі злодіїв не буде й на семено. Добийте яго». Дак того Пантелія у глинище завели та й добили кілками біля мішка з салом, а Химка кричала криком страшним і розумом стерялася. А як помирав старий Сиса з голоду у двадцять першім годі, дак. йон признався: «Се, — каже, — я сало у Савки Малахи вкрав і закопав у глинищі біля Химчиного городу, на мені смерть Пантелієва». Тольки ж і на Латці яна, смертонька Пантелія безневинного, хлапака, бо скорий суд>

<, хлібця!» А де ж я йому візьму, хіба од себе одріжу?! вже сама я стала на силі підупадать, уже самій мені голодна смертонька у очі заглядає. А як помру, думаю, і яно поклигає деньок який у хаті порожній та й сконає? І — рішилася я з дурної голови, хоч сердечко мені ой і боліло. І узяла я синка свого на руки, і поплелася з ним полями-лісами, бо на дорогах тади міліція стояла і не випускала нікого, поплелася я у Мрин далекий. Далеким йон мені видався>

Drozd/Lystia_zemli_Tom_2

< у поїзді їхала, за усе його простила. Простила не простила, а зла із собою не везла. Як брела із Мрина, по коліна в снігу, через Страхолісся ліс мене упізнав і теплом у душу дихав. Уклонялася я лісові як живому і дякувала за все дякою нутряною. А як побачила батька в труні, знову душею схолодала. Бо й смертонька йому не помогла, лежав у труні — з лицем кам'яним, чорним, на весь білий світ злий. І горювала я над труною без сліз і душею — суха, горювала>

<, до денька свого останнього. Уже смертонька з косою над ним стоїть, а йон жонку кличе: «Налий…» З ложки поїла — горілкою, поки й не захолонув. А прожив Данило Воробей аж дев'яносто год… Я до чого сеє усе веду? А до того, що немає у Бога справедливості, хто б що там не казав. Препоганюща була людяка, з душею вошивою, а стольки годів на світі білому прожила, у добрі, у достатку. А трудяці з трудяк, зичливцю до людей Матвію Чотирусу віку вкоротив, не дав>

< мене, виробленої, вигорюваної, сама тінь прозорая і зосталася…/ /Сама я з году одинадцятого, і як сяя вже колективізація засновувалася, і як церкви по селах бурали, і як людей смертонька голодна косила, наче траву, усе чисто пам'ятаю. Скільки часу спливло, а досюль у вухах моїх стогін од дзвонів, що на землю із дзвіниці упали, на землю суху пакульську. А міліціонери з району кріпенем залізним навколо церкви стояли, не підпускаючи нікого, з ружжами страшкими>

<, і смертонька забула про мене: до кого не іде, а мене обминає, мимо та й мимо, зажилася я на цьому світі… Кожному із нас, живущих, пам'ятать належиться: опісля нас прийдуть на землю цю люди, які наше життя по роках, місяцях, тижнях і днях переберуть, як по кісточках, і власним судом нас жорстоко судитимуть. Праведний той суд людський чи ні — то уже річ інша, у кожного нового покоління — свої уявлення про справедливість. І ніяк ми, з того світу, не вплинемо>

<, як свічечка, і сама Феська вже доходила, уже саменькій їй голодна смертонька у лице її, спите жистю тяжкою, шкірилася, а чоловіка свого перед сим уже похоронила. Желібав-желібав солонець, під тином лежачи, опухлий геть, та й віддав Богові душу. Поклала Феська якусь там писулечку у кишеню синових штанців, сама нашкрябала хімічним олівцем як змогла, як звати і якого годика. А писать — одкуль, сього не можна було, бо назад таких дітлахів повертали і помирали>

Tolstaia_Tatiana/Kys

< Микола-угодник... гріхи мої тяжкії... – Давай, діду, давай, пішов! Удома поплюєш! – О-ой, смертонька не йде... прогнівив Господа... – Пісню давай! Молодецьку!!! – Хрісто-о-о-ос воскре-е-е-есє-є із меееееееееееертвих... А соромно ж було: ану, як хтось знайомий стрінеться? Та ще й зубоскалитиме? Мовляв, оно-оно, гля на Бенедикта! А шо ж то в нього за шкапа? і де він таку викопав? а то й прізвисько дадуть! Тож як боявся, так і сталося: тягнувся>

Chasopys_Ji/N47_Lvivsk_i_yoho_lvivtsi

< безсмертя вдарував, а вони на цвинтар просятсі! Кров би їх нагла позаливала!.. сити... – Властиво, вони се найласкавіше й просят вашу величність – щоби і кров їх позаливала, і серця їм пукли, і смертонька ласкава їх на- здогнала і на тамтой світ відправила! – Так, Вася, ніц я з тего не розумію, але рі- шення свойого не відміню! Най львівці жиют вічно і я з ними! Сказали король, і так сі стало. Ніхто в Дзя- дівстві нашім не годен>

Berdnyk/Alternatyvna_Evolutsia_zb

< забігали, замайоріли в повітрі, наче крила горлиць. Зарокотали, задзвеніли, затужили ніжні, зладовані переливи мелодії. І, вплітаючись в музику, залунали щирі слова: — Браття мої! Друзі мої! Стежки-дороги стеле-вистелює кожному дівчина-доля… Руки її, ноги її — Сила стокрила, і горе стозоре, І смертонька люта, і воля у чистому полі… Хочеш — іди! Хочеш — сиди! Та не втечеш, не надійся, бо доля таки тебе стріне-зустріне, Як собі знаєш — жди>

< його потемніли. Він обняв Івасика, притиснув до себе. — Бачиш, синку, хто скаже, де кого чекає смертонька люта? Ти хоробрий хлопчик, рятуйся разом з матінкою, а ми затримаємо ворогів. Даю вам трьох лицарів, вони доправлять до Йордану… Івасик з-під лоба дивився на вершників, ніби й не сталося чогось лихого. Потім він смикнув Галабана за руку. — А навіщо їм вбивати нас, дідо? — Вони не вбити хочуть, а взяти в полон… — А потім? — А потім продати в рабство>

Vitchyzna/1989_N05

<. Бо як зчинив ото бучу Гаврило Латка, і прийшло військо, і бухнуло по селу з листя землі 103 гармати, дак його у дворі осколком убило. Се яни гам, у Глинищі, пуляти з рушниць та ліворверів училися, се я знаю. Була я ще мала, а мій дід помирав, і тяжко йон помирав, муки великі приймаючи, рак йому нутро роз'їв, і ліченія ніякого. Дак йон було і гомонить, а я слухаю: »Може, мені се за гріхи така смертонька, бо як був я ще молодьон, і рибалив, і продавав рибу>

<,— каже,— я сало у Савки Малахи вкрав і закопав у глинищі біля Химчиного городу, на мені смерть Пантеліева*. Тольки ж і на Латці яна, смертонька Пантелія безневинного, хлапака, бо скорий суд, та пересуд довгий. Такеє врем'я тади було, такеє врем'я. Скольки й живу, усе врем'я такеє, а калі ж яно починалось і калі закінчиться, хто скаже? Ніхто не скаже, ніхто не відає, бо людяка в собі своє врем'я носить, як жінка дитя. / народить вона, а дитя>

Antonenko-Davydovych/Za_shyrmoiu

< сина про хворобу. Вона знала, що син однаково не скаже їй правди, а упадання коло неї невістки, її штуч- но-бадьорий голос, яким та запевняла свекруху, що все буде добре, не треба тільки хвилюватися, ось поїде вона до Ташкента й незабаром поверне- ться зовсім дужа,— лише переконували стару, що це вже прийшла і по неї смерть. Десь довго барилася та смертонька, волочилась повсіхусю- дах, а оце>

Halan_Yaroslav/Liubov_na_svitanni

< її.) Баба Олена. Казна-що ти там мимриш собі під ніс. Лишенько мені, глухій та немічній! Коли ж то бог зглянеться й забере мене до себе... Та ще доводиться на старість чужі кути собою витирати. Лука жбурнув книжку й швидко заходив по хаті. Ох, Штефане, нема на тебе кари! Мало тобі було, ненажері, дідівської землі, то ще на людську поласився, з Негричами та й з цілим селом погризся, цур тобі, пек тобі! А нині, коли смертонька ходить за ним>

<. Наручник золотий, і то який золотий, та три персні: дві обручки й один з каменем, мабуть, заручний... От душогуб проклятий! Мабуть, когось зарізав, панів якихось. Ой, серце, моє немічне серце обізвалося знову... Сидить уже над моєю душею смертонька з косою. Отченьку! Ще вам одну таємницю повідати хочу. Тільки погляньте, мої золоті, чи немає там за дверима мого ворога... О. Юліян підійшов до дверей, визирнув і кивком голови заспокоїв бабу>